РОЗДІЛ ІV. ПОЖИРАЧ ДУШ - 3

***

Від Тома

На місце я приїхав раніше, ніж ми домовлялись. Був час прогулятись. Центральний район міста лише наповнювався людьми і суєтою. Проте кав'ярні уже повідчинялись. У цій я ще не був...

— Доброго дня! Що бажаєте?

Упізнала мене, судячи із ошелешеного погляду.

— Американо.

Я розплатився і відійшов. І почув як у мене за спиною перешіптуються. А потім — фотографують...

Вчора із Грицем ми грались до пізньої години. Він розповідав мені про свої фантазії, а я слухав і розвивав їх. Мені здається діти значно більше хочуть залучення співрозмовника, ніж дорослі. Дорослим лише дай рот відкрити — вони розкажуть тобі все своє життя і скорботи, поки ти їх не спиниш. Просто кивай і хмикай — їм байдуже.

Дитина так не хоче — їй потрібна співучасть у грі. Дійсно, у неї ж ще нема історії нещасливого кохання.

— Ваша кава готова.

Я підійшов забрати своє замовлення.

— Дякую.

— А можна попросити у вас автограф?

Всередині мене немов вибухнула бомба. Мені захотілось ударити це тупе дівчисько. Захотілось, щоб із її носа раптом бризнула кров і веселий вираз обличчя змінився на болісну гримасу. Щоб вона раптом усвідомила свою помилку, але було уже пізно. Бо у наступну мить я бив би її зубами до столу, малюючи страхітливу картину шматками зубів і крові.

— Добре, давайте, — спокійно промовив я, стримавши вибухову хвилю на межі моєї свідомості.

— Чекайте, ми знайдемо папір...

Вона метнулась кудись назад. Там була ще одна дівчина. Разом вони почали гарячково шукати необхідний “інвентар”.

— А ручки у вас випадково нема?

Я захитав головою, відпиваючи свою каву.

Після вечору із сином, Ліна була приязна до мене. Обнімаючись і жартуючи, ми подивились ще якийсь фільм перед сном. Але із голови мені не йшла одна думка: як вона сміє начебто карати мене своєю холодною поведінкою. Коли вона не говорить зі мною, після якогось випадку вдома. Хіба у неї є право так поводитись? Я дав їй і нашій дитині все. Я голова сім’ї. А вона отак при дитині карає мене, перестаючи зі мною говорити.

Дівчата у кав'ярні нарешті знайшли все, що потрібно було.

— Як вас звати?

Вона назвали свої тупі імена, і я підписав. Допив каву і попрощався.

Потрібно було йти на зустріч із Розуменком. Зараз мене будуть публічно розпинати перед усіма його горе-початківцями. Сучий син! Присягаюсь, щойно я відчую, що хтось із них втратив до мене повагу — розвернусь і піду звідти. Жалюгідні невдахи — ніхто із них не знає, як пробитись у кіно, як стати справжньою зіркою.

Я повернувся до свого автомобіля і взяв роздрукований сценарій. Потім знайшов потрібні старовинні двері біля зеленого скверу. Вони відчинились. Цікаво, вони бувають колись зачинені? Темний коридор і тиша. Абсолютна тиша. Якби не світло десь далеко попереду — я би не пішов. Дивно...

Кроки супроводжували мене луною, мов голоси привидів. І таке відчуття, що ти переходиш якусь межу між світами.

У залі із дзеркалами нікого не було. Я завмер, розгублено витріщившись на кілька своїх відображень.

— Ей? Тут є хтось?

— Том, доброго ранку! — пролунав раптом знайомий голос.

Здригнувшись, я повернувся на звук. Він немов матеріалізувався із дзеркала. Тут же нікого не було, клянусь! Вадим Вікторович ішов до мене, стримано посміхаючись. На ньому була чорна водолазка під шию і білі кросівки під джинсами. Нетиповий вигляд для Розуменка.

— А де ваші учні? — запитав я.

Ми потиснули одне одному руки. Його долоні були дуже гарячі.

— Учні? Для чого нам ще хтось на індивідуальному занятті? — лукаво примружився чоловік.

І я раптом зрозумів, що він обманював мене. Просто “розводив”, що доведеться займатись із його учнями, щоб я понервувався. Камінь упав із душі.

— Хух, це все міняє. Так значно краще!

— Еге ж. Враховуючи те, скільки тобі доведеться заплатити за ці уроки, — сказав він, енергійно забираючи у мене із рук сценарій.

— Само собою. Ви залишитесь задоволеним.

І ми почали працювати. Мені раптом відкрилась правда — я згадав наскільки Розуменко був потужним актором. Навіть не так — майстром акторської справи. Він вимальовував у повітрі загадкові фігури своїми жестами, виписував кола кроками, а погляд його став палаючим...

— Ти не правильно граєш! — крикнув він на мене після чергової спроби.

— Правильно! У мене вийшло!

— Так, вийшло, але не правильно! Том, ти береш голими руками роль. Так не можна.

— Чому?

— Бо ти спалиш себе! Спопелиш! — розвів руками Розуменко. — Поклич Повелителя Ігор. Бога Гри! Лише тоді, коли він прийде, накинь на себе мантію ролі. Люди забувають про цю прокладку божественного між нами і творчістю і знищують себе. Саме тому так багато божевільних, самогубців, котрі не витримали Таланту у собі! Вони не уміли захиститись. Не бери голими руками — між тобою і роллю має стояти Повелитель Гри. Тому що йому нічого не страшно! Він — невразливий!