РОЗДІЛ ІV. ПОЖИРАЧ ДУШ - 2

***

Від Даки

Ти ходиш по повітрю, немов птаха

Я ж відьма, котра полює на них

Ніколи не бачила людей без страху

Ну ж бо, зроби свій останній вдих

Режисер на ім'я Нестор довго мене розпитував хто я і звідки. Поміж цим висловлював захоплення від моєї музики. Потім зайшов усміхнений Тіль і пригостив мене лате. І також почав сипати мені похвали.

— Пам'ятаєте, ви мені тоді сказали комплімент? — зауважив він. — Так ось я тепер віддаю вам сторицею. Бо ви цього заслужили!

Я ошелешено дивилась на чоловіків. Було таке враження, що їх зачарувало щось. Напились якогось зілля? Може це... Дем так на них подіяв?

— Упевнений, після цього фільму на вас посипляться замовлення, — додав Тільман.

— Згоден, — кивнув Нестор. — Якщо пощастить, отримаєте якусь нагороду навіть. Це якщо фільм у цілому вийде хорошим... До речі, Тіль, мені треба із тобою поговорити про це.

— Добре. Дака, ходімо у студію. Почнете працювати. А я зараз повернусь.

— Добре.

Він відвів мене у студію звукозапису і зник. Я познайомилась зі “звукачами”, і ми взялись до справи. Дивовижно, якими професіоналами вони були! Ось вона різниця, Дака, між нормальним світом і тим, де ти живеш (жила?). У твоєму панує безпомічність, бідність і непрофесіоналізм. Ти бамкаєш на своєму синтезаторі і мрієш про копійку. А хтось у цей час робить серйозну роботу, за яку отримує достойні гроші і працює на сучасній техніці.

— Додамо трохи більше електроніки, Дака? Чи будемо ще записувати якихось музикантів? — запитав мене один із них у процесі.

— Додамо електроніки.

— Правильно. Ми ж не сцикуни, Васька?

— Я зараз візьму ото відро і додам вам пару партій, — відповів Васька.

Ми розсміялись. У такій атмосфері і минала наша робота. Веселій, але зосередженій. Потім прийшов Нестор послухати. Під час цього він дістав блокнот і почав щось активно записувати.

— Ця музика мене надихає. З'являються нові деталі. Вона малює у голові. Навіть мріяти не міг про таку музику для свого фільму.

Я почервоніла. Хлопці-звукачі показали мені великі пальці доверху.

— Осом!

— Опосум! — вигукнули вони по черзі свою улюблену репліку.

— До речі, Дака, я домовився вам за аванс. Видамо зараз готівкою.

Хіба це реальність? Це якась мрія, а не реальність.

— Чудово! Я така вдячна вам.

— Ей, Дака! Ти ставиш! — сказав перший звукач.

— Дійсно, п’єм по пивку?

— Е-ем, я не знаю...

— Ми жартуємо! Не сьогодні. І не пиво, — заперечили вони.

Нестор підвівся:

— Ходімо.

Я попрощалась із хлопцями, і ми вирушили у дорогу. Кіностудія досі здавалась мені справжнім лабіринтом. Не могла запам'ятати жодного маршруту по ній. Добре, що зі мною завжди був якийсь провідник. Ми піднялись на інший поверх, зайшли у кабінет і Нестор віддав розпорядження розплатитись зі мною.

Потім я довго сиділа за столом перед якоюсь жінко, котра читала мій договір і щось вираховувала. Опісля вона неприязно зиркнула на мене і пробурмотіла:

— Нікому ще не платять, а тобі платять.

— Перепрошую?

— Бюджету фільму ще нема.

Я сердито примружилась:

— Але моя музика уже є.

Стиснувши губи, жінка відрахувала мені гроші. У мене помітно затряслись руки. Я взяла у руки суму, котру ніколи раніше не тримала у житті. Скільки тут було?

— Перерахуй, — строго сказала жінка.

Я почала рахувати і збилась. Потім ще раз. Мені стало нестерпно ніяково.

— Добре, я вам довіряю.

Жінка скривилась:

— Тоді на все добре.

Немов у тумані, я рушила геть із кабінету. І лише коли вийшла на коридор, тримаючи купу банкнот у руках, зрозуміла, що не знаю куди йти. Мене охопило ще більше хвилювання.

— Іди прямо по коридору. Там будуть сходи, — промовив голос у голові.

— Бляха, — стрепенулась я. — Може б ти спочатку казав “добридень”?

— Для чого?

— Забий.

— До речі, бачиш, я вибив для тебе аванс!

— Ага, дякую, — долаючи відстань до сходів, іронічно пробурчала я.

— Ми команда!

При одній цій думці, мені стало гидко. 

— Замовкни.

— Ти погано говориш зі мною... Із цим треба щось робити, — прозвучав він із нотками погрози.

— Ми серед людей. Поговоримо пізніше. Ти... молодець.