РОЗДІЛ ІV. ПОЖИРАЧ ДУШ - 1

“Потрібно навчитись перебувати у стані повної вразливості, беззахисності. Хоча цей стан більшість людей просто не в змозі витримати...”

Вадим Розуменко

Зрозуміти свою природу — найважливіше завдання для кожної істоти, що усвідомлює себе. Ніхто не знає своєї сутності від самого початку, не несе її у Світлій Стороні. Всі потаємні знання — на темному боці істоти. І ось цей шлях перед вами — від світла до темряви. А не навпаки, як вважає Людина Народжена.

Пізнавши свою природу, ти отримуєш найцінніший скарб. Золото знання Свого Призначення.

Оскар

***

Від Тома

Деякі частини цього міста мене зачаровують. Вигадлива архітектура попередніх століть; тихі вузенькі провулки серед широких гамірних вулиць, забитих автомобілями; непримітні двері, котрі ведуть у незвичайні місця...

Якийсь час я гуляв центральним районом міста. Не так часто тут буваю, якщо замислитись. На мені була кепка і чорні окуляри, і все ж кілька разів я помітив на собі зацікавлені погляди перехожих. За пів години я відвідав три кав'ярні, щоб визначити для себе рівень тутешньої кави. Жодна із них мене не задовольнила. Напевно, варто відкрити свій заклад? Збирав би там своїх друзів, пили би дійсно хорошу каву, обговорювали плани на життя і проекти. Допомагали одне одному...

Сидячи на лавці у сквері, із паперовою чашкою кави в руках, я раптом усвідомив, що не маю справжніх друзів. Так, є колеги, є безліч людей, котрі раді “дружити” через мою популярність, але щоб це була компанія людей, пов'язаних спільними ідеями чи спогадами — то ні. Варто цим зайнятись. Створити таку компанію.

Том, невже такі бажання — ознаки старіння? Відчуття, що ти закінчуєшся на цьому світі. Рано чи пізно.

Я підвівся і рушив. Настав час переломити себе.

Одні із дивних дверей на вулиці вели до театру. Чи як його правильніше назвати? Театральної школи “Фігурант”. Я потрапив у довгий темний коридор. Кроки супроводжували мене відлунням. Із кінця коридору долинули чиїсь крики. Та я був спокійний — нікого не убивають. Просто триває репетиція. Усмішка заграла на моєму обличчі.

Я йшов на світло. Знав, що у кінці цього темного коридору знайду інших людей і мою улюблену гру — лицедійство.

У кімнаті із дзеркалами було близько тридцяти людей. Всі вони оточили когось всередині.

— ...горіла любов'ю до Всевишнього. Палала нею, як факел. І за це я була розтерзана ворогами його. Знищена і розтоптана на очах у людей! Названа хвойдою!

У центрі кола стояла молода дівчина. Вона промовляла цей монолог, заламуючи руки, і по щоках її текли сльози. Мені вдалось залишитись непоміченим. Тому я завмер біля дверей і почав слухати.

Дівчина відчайдушно закричала і упала на підлогу. І раптом з'явився голос Розуменка, котрий я не зразу упізнав, таким він був громовим.

— У Будди є чотири благородних істини. Перша: існує страждання. Друга: існує причина страждання. Третя: існує припинення страждання. Четверта: існує шлях, котрий веде до припинення страждання. Вдумайтесь у ці слова! Як все просто. Існує страждання, існує його причина, але страждання може бути припинене, тому що є спосіб його спинити!

Зненацька хтось кинув погляд на мене і передав іншим.

— Що трапилось? — грізно запитав Вадим Вікторович і одразу ж побачив мене.

Вираз його обличчя миттєво змінився — промайнула усмішка. Він підняв руку:

— Вітайте у наших стінах великого майстра акторської справи! Том!

Коло розступилось, і до мене рушив Розуменко. Вся увага переметнулась на мене: хтось ахнув, хтось перешіптувався. Я також рушив назустріч своєму колишньому учителю. Ми потисли руки і обнялись. Звісно, все це було необхідно для публіки, котра нас оточувала. Актори завжди немов перебувають на сцені. Практично у кожній ситуації свого життя.

— Радий вас бачити! А ви все муштруєте молоде покоління, — промовив я.

— Звісно, Том. Бажаєш долучитись?

— Не зовсім. Мені потрібно із вами переговорити.

— Добре. Друзі, попрацюйте трохи без мене, — звернувся він до аудиторії. — Ходімо.

Розуменко вказав мені рукою у кут залу. Ми відійшли. Із дзеркальних стін на нас дивилось безліч наших проекцій. Вони рухались разом із нами, але чи про однакові речі вони замислювались?

— Як справи із новим фільмом? — лукаво запитав Вадим Вікторович, здогадуючись про що піде мова.

— Погано. Режисер вважає, що я не справляюсь. Точніше не лише він, а ще й Петрушева.

— Аня? “Ой, перестаньте!” — ідеально скопіював він Анну Вікторівну. — Вона прекрасна актриса, але із віком стає нестерпною.

— Ага, можна й так сказати.

— І як це ти не зміг впоратись із ними усіма? Втрачаєш хватку?

— Краще сказати, переживаю стресовий період. Не у своїй тарілці.

Ми стояли у кутку залу, розмовляючи у півтона. У цей час у центрі актори щось завзято імпровізували. Чи свідомо чи підсвідомо вони хотіли справити на мене враження. Я знову звернув увагу на ту дівчину, що читала той полум'яний монолог, коли я з'явився. Вона була чорнява, висока із розкішною фігурою. Дівчина упіймала мій погляд. Лише на одну мить виник контакт і, клянусь, між нами проскочила іскра. Чорт! Подумки, я заслонився від цього щитом “не треба”.