РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛЮВАННЯ ВІДКРИТЕ - 11

***

Від Даки

У житті завжди можна втекти. Колись давно, коли я цікавилась психологією і Фрейдом, у якомусь відео я чула, як терапевт казав, що як правило у житті людина рухається не до ситуації, а від неї. Від того, що нам не подобається. І дійсно: всі ми тікаємо. Від інших людей, від некомфортних обставин, відповідальності, важкої роботи. І зараз мені понад усе на світі хотілось втекти від тої історії, у котру я потрапила. Але нІкуди. Нікуди тікати...

— Ти тут?

— Так, — пролунав клятий голос всередині мене.

І як взагалі можливо врятуватись від голосу всередині тебе?

— Що ти плануєш робити? — насторожено запитала я.

— Я взагалі-то на студії попросив, щоб тобі дали аванс, — ображеним тоном відповів він.

— Чесно? Який ти хороший самогубець, — іронічно посміхнулась я.

— Для чого ти мені це нагадуєш? Думаєш, мені не боляче це усвідомлювати?.. Я загубив своє життя... Ще до смерті. І як жалюгідно виглядало моє тіло? Ти все сама бачила... Якби я знав, що це буде так огидно, то ніколи б не вчинив так.

— Так, можна було трохи подумати на цю тему. Заздалегідь.

— Тобі слід було викликати поліцію. Хай тіло заберуть. Там же через кілька днів буде все... гнити.

— Я не мала можливості — хтось заволодів моїм тілом! — огризнулась сама собі.

Я підвелась із дивану, зробила круг по кімнаті. Хотілось заспокоїтись, але навіть моя квартира стала мені осоружною.

— То викликай поліцію зараз.

— Ха! Навіть не збираюсь. Це не в моїх планах.

— Добре. Мені також байдуже...

— То йди геть! Забирайся із мого тіла.

— Дака, ти не зможеш написати музику без мене. На студії я зіграв їм, і вони були приголомшені. До речі, тобі треба їхати на студію записуватись. Зможеш це зробити без мене?

— Зможу!

— Ану спробуй... — тихо сказав він.

— Що? Думаєш, я писала все життя музику і зараз не зможу.

Я демонстративно сіла за свій інструмент і поставила руки на клавіші. Але нічого не трапилось. Моє серце, звідки завжди линула музика, було холодне і пусте. Що?? Я навіть не могла зіграти свої, давно відомі мені пісні.

— Що ти зробив? Чому я не можу грати?

— Дака, тепер я відповідаю за творчий потік у тобі, — загрозливо промовив голос всередині, і я відчула, як щось змінилось.

Наче хтось відчув владу.

— Ти не можеш відмовитись від мене. Ми маємо закінчити нашу роботу.

Пауза. Тиша. Страх просочується крізь простір, мов пісок крізь пальці.

— Як тебе звати? — похмуро запитала я.

— Називай мене Дем.

— А насправді?

— Моє прижиттєве ім'я більше не має значення. Я взяв собі нове.

— Ясно. Отже, давай відверто: ти хочеш захопити моє тіло?

— Ні. Хочу тобі допомогти.

— Брехня. Нагла брехня...

— Я хочу бути корисним! — крикнув він — я принишкла. — Хочу виправити хоч щось. Свою жалюгідну смерть... Я міг зробити більше.

— Добре, добре. Хай буде по-твоєму. Верни мені здатність грати.

Він замовк на кілька секунд. Потім наче кивнув на інструмент — я це відчула. Знову опустила пальці на клавіші і зіграла кілька акордів. Відчула радість. Все було як завжди. Чудово! Як все просто, правда? Заберіть щось у людей, а потім просто поверніть це їм — і вони стануть щасливими. Легкий спосіб маніпулювати.

— Гаразд. Поїхали на студію.

Попри це я взяла телефон і набрала Тома. Гудка не було. Виклик не йшов. Так буває тоді... коли тебе кидають у чорний список.

— Дем? Чи як тебе? Щось сталось на студії?

— Що саме? Я зіграв їм і всі були у захваті, як я уже казав.

— Том там був?

— Був.

— Ти із ним говорив?

— Ні. Він просто послухав разом із усіма. Ми не спілкувались. Я взагалі намагався не казати нічого зайвого... Я ж не ти. І це не моє життя.

Тхнуло черговою брехнею. Але що я могла вдіяти? Цілком беззахисна перед істотою, що сиділа всередині мене.

— Добре. Рушаємо.

Я (ми?) вийшла із квартири, старанно зачинила двері і рушила звичним шляхом. Сходами вниз. Із четвертого поверху. Потім — до автобусної зупинки. Я дочекалась потрібної маршрутки і зайшла всередину. Розплатилась і сіла біля вікна. Попереду була година нудної дороги. Можна втупитись у вікно і поринути думками у спогади.

Маленькою дівчинкою я була настільки хворобливою, що кілька разів батьки думали — помре. Ця маленька істота жіночої статі не витримає і покине цей жорстокий світ. Але кожного разу я виживала. Видряпувалась із біди, перетворюючись у бліду і немічну дівчинку. Цілком виснажена, але жива. Пам'ятаю, я тоді лежала на ліжку, після нічної лихоманки, дивилась у вікно і раділа кожному порухові життя.