РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛЮВАННЯ ВІДКРИТЕ - 10

***

Від Тома

Репетиція зійшла нанівець. Я не міг опанувати себе. Анна Вікторівна — дуже стримана жінка, котра грала мою матір — почала нервуватись.

— Том, давайте на сьогодні закінчимо, — врешті сказала вона.

Я практично мовчки погодився та швидко покинув студію. Одержимий погляд Даки  — ось, що весь час затьмарювало мою свідомість. І її слова... Її голос ставав все грубішим у моїй пам'яті. Чоловічий голос. Звіриний голос повторяв: “Том, скоро настане і твоя черга. Ти так близько”.

Навіть не пам'ятаю, як добрався додому, і чомусь ліг спати. Як кажуть, у будь-якій незрозумілій ситуації — лягайте спати. Але відпочити не вдалось.

— Том, ти захворів? — пролунав поруч голос Ліни.

Я злегка розплющив очі — вона стояла біля мого дивану.

— Ні. Просто стомився. Хочу поспати трохи.

— Ну, добре.

Жінка вийшла, а я роздратовано повернувся на інший бік. Хіба не ясно, що коли людина спить, то вона хоче спати? Навіщо її будити? Можна все на світі робити насильно, лише не спати, це ж очевидно.

— Тату, ти спиш?

Вирвавшись із дрімоти, я рвучко повернувся — біля мене стояв Гриць.

—  А тобі хіба не ясно?! Дай мені спокій! — гаркнув я на нього і тут же зрозумів, яку дурницю зробив.

На якусь секунду я побачив переляк і образу на обличчі сина. У наступну мить із дверей до нього кинулась Ліна:

— Грицику, пішли. Тато хоче відпочити.

Вона вхопила хлопчика і, не глянувши на мене, винесла геть. А я знову повернувся носом до спинки дивану. У моїй уяві я уже виступав на суді, захищаючи свою негідну поведінку. “Чому ви крикнули на сина?” “Я просто хотів поспати!”

— Том, ти не справляєшся.

— Що?

Наступного дня Нестор із самого ранку був із нами на репетиції. Інколи він втручався, просячи щось виправити, але здебільшого спостерігав. Проте я відчував, як все йде не до ладу. Клята роль не піддавалась мені — я зовсім не міг зосередитись. Натомість жінки грали чудово, але що їм там грати? Прості Образи.

І ось після репетиції Нестор на якийсь час зник, а потім покликав мене у свій тимчасовий кабінет.

— Том, ти не справляєшся, — повторив він.

— Це тимчасово. Я просто... не можу зосередитись.

— Ти із початку не хотів зніматись у цьому фільмі. Може, пора відступити?

— Що? Нестор, як я можу відступити? Всі уже знають, що я у проекті.

— Ми можемо придумати виправдання. Скажемо, що у тебе інший проект, — акуратно промовив чоловік, але я уже закипав від люті.

— Інший проект треба мати! Звідки я його візьму?

— Анна Вікторівна мені також це сказала...

— Що?! Що сказала?

— Що ти не тягнеш роль. Що вона зовсім не твоя.

— Якого б...? Якого ху вона втручається? Думає, що багато розуміє?

— Том...

Нестор сів за стіл, немов хотів перегородитись меблями від мене.

— Не треба так реагувати. Нічого страшного не станеться, якщо ти кинеш цей проект. Він все одно мало кому цікавий. Вийде фестивальне кіно важке для розуміння. Може бути повний провал. Потім будеш жаліти, що взагалі маєш таку стрічку у фільмографії.

— Це справа принципу! — я ударив долонею по столу. — Це уже справа принципу!

Я видихнув і відійшов до вікна. Том, потрібно заспокоїтись. Веди себе благородно.

— Добре, Нестор. Я знаю, що зробити.

— Що саме?

— Знаю, як мені перевтілитись. Обіцяю, через кілька днів ти побачиш на майданчику зовсім інший результат моєї роботи.

— Ну, якщо ти так кажеш, я згоден почекати...

Я іронічно зиркнув на нього:

— Згоден почекати? А твій час дуже дорогий? Я знімався у проектах із бюджетами, котрі тобі навіть не снились!

— Я знаю, Том. В курсі, — його тон змінився на холодний. Уперше за весь час. — Думаєш, вкажеш мені на моє місце? Я сам його вибрав — це місце. Але деякі такі проекти, як цей, збирають мільярди. При мізерному бюджеті.

— Думаєш, ти зможеш зняти такий фільм?

— Із такою грою, як у тебе зараз — не зможу.

Я підійшов до нього і тикнув у режисера пальцем:

— Тому це справа принципу.

НІчого більше говорити — я вийшов геть, не зачинивши двері. Ніколи не грюкав дверима — краще залишити їх розкритими. Так ти показуєш опонентові свою зневагу. А я хотів його зневажити!

Лють всередині мене горіла яскравим полум'ям. По дорозі я наткнувся на Анну Вікторівну. Вона, гордовито випнувши підборіддя вверх, давала настанови молодим актрисам. Я спинився.

— Анна Вікторівна, можна вас на хвилинку?