РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛЮВАННЯ ВІДКРИТЕ - 9

***

Від Даки

Побачити труп людини це одне. А побачити свій власний труп — це інше. Не знаю, що стається із нами після смерті, але думаю найстрашніше це угледіти своє  похололе тіло збоку. І усвідомити, що більше ніколи не будеш жити у цій плоті.

Душа всередині мене вибухнула жахом, коли двері кімнати відчинились і на ліжку я побачила бездиханне тіло чоловіка. У ніздрі вдарив нестерпний сморід, і я хитнулась на місці. Голос всередині  заволав:

— О, Господи... Господи...

Якийсь час сил поворухнутись не було. Але потім з'явились думки. Мозок ніколи не здається і тому він запитав мене: “Але як він помер?”

Закривши ніс рукою, я ступила крок всередину. У спальні панував цілковитий безлад. На підлозі було брудно і валявся різний одяг. Шкарпетки, труси, таблетки... Я витягнула шию, щоб розгледіти обличчя трупа і мені це вдалось: закочені очі, піна на роті. Все стало зрозуміло — самогубство. На тумбочці біля ліжка була ціла купа блістерів від таблеток. Наковтався їх і помер.

Тіло було вивернуто на ліжку від передсмертних судом. Кругом блювота, під ковдрою схоже було повно випорожнень. Все, досить експертиз. Огидне і нестерпне видовище.

Я рвучко обернулась і вийшла із кімнати, зачинивши за собою двері.

— Тепер ти все бачив? — запитала я, але в очах уже темніло.

Мій власний голос немов долинув із тунелю. Я незграбно вхопилась за стілець. О, ні! Що зі мною? У голові затьмарилось, і я повалилась на підлогу. Ніколи не непритомніла і не розуміла, як це може взагалі статись із людиною...

— Ой! — зойкнула востаннє.

Потім прийшла темрява.

Якусь вічність я ходила темними коридорами, шукаючи світло і вихід. Мене мучила нудота і хотілось когось покликати. Але голос немов зник із горла. Я почала стогнати. Цей звук був моторошний. Він виривався із грудей низькими вібраціями, поки моє тіло не здригнулось, і я не прийшла до тями.

У себе вдома. На квартирі. На дивані.

— Що трапилось??

Мені відповіла тиша.

— Ей! Ти тут?

За вікном був день. Котра година? Як я сюди потрапила?

— Тут, — відповів мені голос всередині.

— Що трапилось??

— Ти знепритомніла.

— Серйозно? — іронічно перекривила його. — А далі? Що було далі?

— Я доправив тебе додому.

— Доправив? Це ж як?

У всьому тілі відчувалась якась слабкість, немов під час грипу. Я зібрала всі сили у кулак і підвелась, але встати не змогла. Що на мені?? Я була одягнута по-іншому.

— Поки ти була без тями, я керував тілом.

Я заціпеніла.

— Ти керував тілом? Моїм тілом?

Тобто це можливо?!

— Так. Я просто спробував і у мене вийшло.

Настала тиша. Я озирнулась по боках. Підняла одну руку — добре, зараз я управляю тілом.

— Ти не мав права...

— Але ти би так і залишилась там лежати. Мені потрібно було щось робити.

— Це моє тіло... Послухай, ми зробили все, що ти хотів. Я знайшла твоє... твій труп. Ти самогубець! — розлючено виплюнула я.

— Так. Я бачив, — приречено відповів він.

— Все. Тепер іди геть. Забирайся із мого тіла!

Пауза.

— Я не піду.

— Що?? Що ти сказав?

— Я не піду. Нам потрібно закінчити роботу над фільмом. Тим більше, поки ти була непритомна, мені довелось поїхати на кіностудію і представити твою музику.

— Ти? — я звелась на ноги — справилась із цим. — Ти поїхав на студію і грав мою музику? Як ти це зробив?

— Керував твоїм тілом. Говорив твоїм голосом. У мене не дуже добре вийшло, але вони були у захваті. Музика — прекрасна...

Мене охопив страх. Паніка. Відчай. Чужа душа володіла моїм тілом. Керувала ним довгий час...

— Скільки часу? Скільки мене не було?

— Від учора.

Близько доби. Це цілу ніч і день.

— Котра зараз година? — глухо запитала я.

— Шоста вечора. Ми їздили вранці. До обіду.

— Ми? Ах ти ж сука...

Я кинулась до телефону. Там був пропущений дзвінок від Лук’яна. Я швидко набрала його.

— Привіт, — промовив голос мого друга.

— Лук’ян, вибач мені будь ласка...

— Дака, все нормально. Ти мені вибач. У чомусь ти права, у чомусь, може, й я. Як ти?

— Не дуже. Мені треба із тобою зустрітись. Негайно.

— Приїжджай у бар. Я уже тут.