РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛЮВАННЯ ВІДКРИТЕ - 7

***

Від Даки

— Добре, пішли.

Я прокинулась рано-вранці, що для мене просто аномально. Мені снилось далеке місто на березі моря. Бачила причали і навіть відчувала морський запах. Сонце заливало все довкола, і на горизонті виднілись кораблі. Я неквапливо йшла по кам'яній набережній і мені було дуже добре. Уві сні ти часто переживаєш якісь незвідані емоції. Чи почуття. Це щось більш стале, ніж просто раптовий смуток чи радість. Це щось, що наповнює тебе з кінчиків пальців на ногах до кінчиків волосинок на голові.

Музика. Крізь неї мені відкривались далекі видіння. Надворі щойно зійшло сонце, а я уже писала музику. Ох, бідні мої сусіди, котрі ніколи не жаліються. Зрештою, їм пощастило, що я не граю на скрипці. Через годинку прийшла Лео із двома чашками кави.

— Ти розбудила мене своєю музикою, — сонно посміхнулась вона.

— Ой, вибач...

— Нічого страшного. У мене від неї не перестають мурашки бігти тілом. Грай, а я послухаю.

І вона слухала. Сидячи на дивані навпроти мене. Не курила. Не розмовляла. Нерухомо, немов буддистський монах у медитації, навіть забувши про каву. А я була сама не своя. Не відчувала свого тіла, не розуміла звідки воно береться. Єдине що я розуміла — як пропустити крізь себе цей потік енергії.

Через мене Лео мало не спізнилась на роботу.

— Куди пішли? — відповів мені голос зсередини.

— Шукати твій дім.

Сказала я, коли день практично минув. Я виходила прогулятись, подивилась на світ довкола. На жаль, він був зовсім не таким вражаючим, як те морське місто із мого сну. Дивилась на відправлене повідомлення Лук'яну. Прочитане, але без відповіді. Не хотілось телефонувати йому ще раз — це уже було б принизливо... Ну і нехай, значить такий він друг.

Хіба можна отак просто через необережну фразу перекреслити всі стосунки? Адже ми часто говоримо різні образливі речі, але це не має великого значення, поруч із глибшим зв'язком між людьми. Не можна перекреслювати все через необережні слова, але люди постійно так роблять.

Щоб добратись до місця призначення, мені потрібно було змінити три види транспорту. Це найнеприємніше. У цьому місті завжди так — будь-яка дорога займає мінімум годину. Спочатку я проїхала кілька зупинок автобусом, потім пересіла на метро, потім переді мною постав вибір — або знову маршруткою, або трамваєм. Я обрала останній. Давно не користувалась цим видом транспорту.

Трамвай був практично порожнім. Я спокійно пробила свій квиток і сіла біля вікна. Спочатку ми їхали разом із усіма — дорогою. Проте через кілька зупинок звернули убік і поїхали по колії там, де не могли їхати інші машини. Ми занурились у промислову зону. На розбитих стінах були чудернацькі графіті. Безлюдно і моторошно  стало довкола.

Я і ще кілька людей їхали у якомусь дивному замисленні. Немов весь трамвай утратив зв'язок із реальністю і занурився у... сон?

— Ти щось пам'ятаєш? — прошепотіла я сама до себе, а насправді до відомо кого.

— Так. Я їздив цим трамваєм. Багато разів, — відповів голос.

— І що?

— Нічого. Це сумне місце. Сама бачиш цей пейзаж.

— Згодна.

Ми нарешті виїхали на звичайну дорогу. Колія пролягала по її середині. У цьому районі я ніколи не була. Тут не було нових будинків і багатоповерхівок. І людей на вулицях тут було не багато.

— Це ще не той район. Не справжнє ДВРЗ, — промовив голос.

— Ця назва звучить якось страхітливо.

— Це місце і є таке... Я переїхав сюди не від хорошого життя...

— А що сталось?

— Щось із моєю сім'єю. Моя... дитина. Вона була і раптом зникла. А потім і дружина. І я чомусь опинився тут. У тому домі.

Трамвай проїхав ще декілька зупинок. Всередині залишилась лише я і якась бабуся попереду. Я бачила її спину і похилену голову. Нарешті ми почали підніматись на якийсь міст. Мені стало цікаво і я підвелась.

— Ось вона. Межа між тим світом і цим, — моторошно промовив голос у мені, і я відчула як він затремтів.

— Перестань. Що з тобою? — прошипіла я у вікно трамваю, хоча хто мене міг почути?

— Спогади. Вони штурмують мене, немов військо нападника...

Міст проходив над залізничними коліями. Їх тут було шість. Шість колій і над ними — високий, бетонний міст. Справді, немов рубіж. Ми опустились вниз. Все довкола змінилось, немов приземлилось, стало виглядати покинутим. Старі будинки, не вище двох поверхів. Край міста, край світу, окраїна життя.

Трамвай нарешті спинився, і водій по гучномовцю оголосив кінцеву. Я повільно підвелась та зрозуміла, що хочеться розвернутись і поїхати назад. Покинути цей район якомога швидше. Але відступати було нікуди.

Бабуся попереду не ворухнулась. Я вийшла назовні.

— Ми приїхали! Ей, що з вами??

Я озирнулась — із водійської кабіни вийшов чоловік і стояв над бабусею. А вона не реагувала. Її обличчя я не побачила. Водій почав її штурхати, але я поквапилась вперед. Що би із нею не трапилось — це не моя справа. Не моя справа...