РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛЮВАННЯ ВІДКРИТЕ - 5

***

Від Даки

Хтось постукав у двері і це могли бути лише баптисти, або якась комунальна служба. Тому що Антон завжди спочатку сунув свій ключ, намагаючись першим відчинити, а Лео писала наперед. Проте перед дверима стояв хтось мені знайомий. Але ж я так погано запам’ятовую людей...

— Хто там? — обережно запитала я.

— Лєра у тебе?

— Лєра? Хто це?

— Елеонора. Сусідка твоя.

Я відчинила двері — згадала цього чоловіка. Хоча я не була із ним знайомою — просто бачила кілька разів.

— Ні, її тут нема.

— Точно?

Він був сердитим. Чоловік Лео, про якого я так багато чула. Поганого.

— Точно. Хочете — можете зайти і самі побачити.

Я відкрила навстіж двері, щоб показати йому свою пусту квартиру. Він заглянув через моє плече, але не зрушив з місця.

— Не треба. Де вона?

— Звідки я знаю, де ваша жінка?

— Ну, ви ж подруги. Вона постійно ошивається у… вас.

Він перейшов також на «ви». Що ж… не все так погано, як я думала. Виглядав він пристойно: випрасувана сорочка, чисті джинси, поголений.

— Це правда. Але сьогодні її не було.

— Добре. Ясно, — він повернувся, щоб іти, але я раптом зацікавилась.

— А що трапилось?

— Вона не бере трубку. Уже давно.

— І що? Може, зайнята…

— На роботі її нема. Я дзвонив туди.

— Оу…

Він ще раз із підозрою глянув на мене. Я поквапилась виправдатись:

— Я чесно не знаю, де вона. Так, а чого ви переживаєте? Думаєте, із нею щось трапилось?

— Востаннє, коли таке сталось, вона мені зрадила.

Я несамохіть схрестила руки на грудях.

— Не знала… Що вона вам зраджувала.

— Невже? Вона вам не хвалилась цим? — іронічно скривився чоловік.

— Жінки не хваляться таким, — обороняючись відповіла я.

— Але вона мала би цим поділитись.

І тут я зрозуміла, що він не вірить мені. І не повірить, адже логічно, що подруга розповість подрузі про таке, якщо та не знайома із її чоловіком… Одним словом, за цих обставин Лео мала би мені сказати. Але не сказала. Чому?

— Ви взагалі упевнені, що вона зрадила вам?

— Так. Сто відсотків.

Тепер уже я йому не вірила. Але вирішила зітнути плечима і спертись на дверну рамку. Чоловік у свою чергу сперся на стіну коридору.

— Все одно ваш шлюб… Не в найкращому стані. Але діти уже дорослі, живуть окремо…

— Так. Так думаєте ви — жінки. Мовляв, серцю не накажеш. Але у житті є ще й поняття… кодексу. Навіть не моралі, але якихось принципів гідності. Якщо постійно діяти лише, як серце велить, то воно тебе заведе…

— Куди ж це? — примружилась я.

— У ліжко до багатьох і різних чоловіків! — твердо сказав він.

— А ви? Ви хіба не зраджували їй?

— Ні… Один раз цілувався із якоюсь дівахою по п'яні.

— Ага. Просто цілувались? Чи було більше?

— Більше не було… Розумієш… Розумієте, це кодекс поведінки. Ми обіцяли дотримуватись якихось принципів. Навіть якщо розлюбили одне одного.

— Ви далеко не святий. Я чула дещо.

Він коротко зиркнув на мене і скривився:

— Уявляю, що вона розказувала. Але ж я не міг захиститись у цей момент. Не можна судити про щось, знаючи його лише із одного боку… Чи взагалі не знаючи його! Лише зі слів когось.

Я затнулась. Він був правий. Що я могла знати про нього, якщо чула лише розповіді Лео? Але, коли він з'явився у мене на порозі, я уже мала чітке уявлення про те, що він за людина. Справедливо? Не думаю.

— Добре. Ви праві, — видихнула я. — Давайте, я зараз при вас зателефоную їй?

Він здивувався, але кивнув. Я вернулась у кімнату та принесла телефон. Набрала номер.

— Алло, Дака, так? — пролунав її голос зі слухавки.

— Алло. Лео? Ти де?

— Заходила тут у новий супермаркет. А тут ніби зв’язку нема… Сигнал глушить всюди. Мені уже чоловік наярював як малохольний.

Ми переглянулись.

— Ага. Йому щось передати?

— В смислі? Що ти будеш йому передавати? Зараз сама його наберу… А ти що хотіла?

— Та так… Хотіла запитати, чи зайдеш у гості ввечері?

— Звісно зайду. Ще наберу тебе. Давай.

Вона поставила слухавку. Я перевела погляд на чоловіка. Він виявився не правим, а отже — потерпів поразку. Але я не хотіла зловтішатись над ним. Не хотіла глумитись над чужим нещастям...