РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛЮВАННЯ ВІДКРИТЕ - 4

***

Від Тома

Добре, потрібно пройти через це. Є речі, до яких ти ніколи не можеш бути готовим. Але саме вони дають тобі можливість вирости, стати на новий щабель розвитку. Проте часто ці речі — жахливі. Тяжка втрата, смерть близьких, війна...

— Том, доброго дня. Радий із вами попрацювати.

Навпроти мене стоїть чоловік п'ятдесяти років. Худорлявий, із великими губами і витрішкуватими очима. Це майбутній режисер Тотему.

— Доброго дня, Нестор.

Я тисну йому руку і сідаю. Ми у кабінеті на студії. Він стоїть і дивиться на мене. Одягнутий дуже по-простому — сорочка і джинси. Практично нічого не знаю про нього. До цього він зняв якесь фестивальне кіно про глухонімих, котре здобуло безліч нагород. Потім зник кудись.

— Я читав сценарій, — Нестор чомусь розводить руками, немов йому шкода, що зробив це. — Це... дуже непростий матеріал.

— Згоден. Але він вас зацікавив?

Нестор відповів не одразу. Він сів за стіл і взяв до руки роздрукований сценарій.

— У певній мірі. Андрей мені скинув його і запропонував ознайомитись. Я... хм, вирішив трохи попрацювати із ним. Досі не сказав своє тверде “так”. А ви що скажете? Для вас це... нетипове амплуа.

— Убивці і психа? — хмикнув я.

— Можна й так сказати.

— Знаю. Можливо, саме час кинути собі виклик. Якщо це дійсно може бути він.

Нестор посміхнувся:

— Ви читаєте мої думки. Знаєте, я лише кілька тижнів тому повернувся із Тибету.

— Справді? Дуже цікаво.

— Так. Провів кілька місяців у буддистському храмі. Так от там... Наскільки я звичайно зрозумів, дзен буддисти вважають, що найважчі для нас, най... неприємніші речі — це якраз те, із чим треба практикуватись, щоб пройти свій шлях духовного розвитку. Їхні учителі Дзен полюбляють бити своїх учнів і кричати на них.

— Щось чув про таке, — кивнув я.

Він на якийсь час замовк, гортаючи сторінки. А потім подав мені кілька аркушів.

— Ось. Якщо можна, хотів би щоб ви прорепетирували цей момент. Зіграйте головного героя.

Я взяв до рук папері, і пробіг очима по тексту. Це був момент, коли головний герой знаходить свою мертву матір у кімнаті.

— Отже, наш герой довгий час доглядав за своєю хворою матір'ю, — продовжив режисер. — Він уже не знав — чи ненавидить її більше, чи любить. Але коли він знаходить її мертвою, то все міняється. Що він відчуває?

Я занурився у себе. Заплющив очі, подумки шукаючи образ. Потім відкрив очі і знову поглянув на текст. Спробував змінити вираз обличчя, надягнути маску.

— “Мама? Мама, що з тобою?” — почав я грати. — “О, Боже... боже, ти не дихаєш? Ти ще тут? Ні, ти не дихаєш...”

Я безпорадно спробував скривитись від сліз. Перевтілитись не вдавалось.

— “Ти не витримала цього болю... Я знаю, він був великий, і ти не витримала... Ти покинула мене. Залишила мене одного... Ма! Мама!”

Сцена закінчувалась відчайдушними криками головного героя. Я передав їх. Потім витер вологі очі і поглянув на Нестора. Той повільно кивнув.

— Добре, тоді ще оцей шматок... — він знову подав мені кілька аркушів. Це був діалог.

— Я буду читати за Джину, — сказав режисер.

Образ всередині? Пустота. Маска на обличчя? Не клеїться.

— “Джина, уяви, що Бог котрий тебе створив — божевільний. Те, що мало бути взірцем благодаті і... світла, напивається алкоголем, дає тобі їсти якісь помиї і не має друзів”.

— “Том, про кого ти?”

— “Матір. Мою мамусю”.

— “А де твій батько?”

— “Ха! Ха-ха... хах. Мама казала, що це мер міста. Смішно, правда ж? Що ще могла придумати божевільна дурепа?!”

— “Том, ти повинен бути кращим. Кращим, ніж вона”.

— “Уяви, що дерево поливають сцяками. Яке воно виросте? Га?”

— “Ти мене лякаєш...”

— “Я?? А світ тебе не лякає. Якщо бог допускає, що у світі стається таке лайно, то хто він насправді? Божевільний псих, що проводить експерименти над живими істотами. Над, трясця йому, дітьми!”

Мене затрусило. Я відчув, як щось підступило до мене — образ цього осатанілого героя.

— Непогано. Щось промальовується, — ствердно кивнув Нестор, і ми обоє опустили аркуші паперу. — Відчувається, що ви ніби гидуєте ним.

— Героєм? До речі, варто його перейменувати. Чому його звати як мене?

— Можна. Але, якщо ви так краще втілитесь у персонажа, то варто залишити ім’я Том.

Я видихнув і замислено втупився у текст перед собою. Мене трохи нудило.

— Том? Ви не хочете грати цього персонажа? — уважно поглянув на мене Нестор.

— Я не засуджую його. Зараз уже. Але... Поки що не можу виправдати.