РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛЮВАННЯ ВІДКРИТЕ - 3

***

Від Даки

Коли я кілька років тому приїхала у це велике місто, у мене була повна голова надії і повні груди рішучості. Можливо, тому що я немов вирвалась із клітки батьківського дому. Якими би хорошими батьки не були — якщо ти не виберешся з-під їхньої опіки, ти приречений жити у їхній тіні. А я нарешті отримала можливість проявити себе.

У той період мою музику послухало декілька знайомих і були захоплені. Мені запропонували записати власні треки. Безкоштовно на студії. Потім ще один новий знайомий взяв мої записи на одне радіо. Мене запросили на програму... Голова йшла обертом від успіху. Все розвивалось стрімко і легко.

Та з часом справи почали буксувати. Поволі хвиля удачі спадала. І я не знаю, чому так сталось. Не розумію, чому моя кар'єра не пішла вгору, адже я старалась, працювала, не пила спиртне і не займалась дурницями. Як же це бісить! Бісить, коли ти не розумієш, за якими законами діє реальність. Чи Бог. Чи що там все контролює?

Моя квартира слухняно чекала на мене. Немов хороший, домашній собака, якого ти колись знайшов на вулиці і взяв під свою опіку. Я зателефонувала Лук'яну, але він не підняв слухавку. Він повинен пробачити мені. Лук'ян не та людина, котра буде ненавидіти тебе довго за необережно кинуту фразу.

Їсти! Порожній шлунок раптом дав про себе знати і забурчав всередині. Я відчула його безмежну, як чорна діра, порожнечу.

— Ей! Ти тут? — промовила я вголос.

— Так, — відповіла мені душа всередині мого тіла.

Я затремтіла. Все ж таки, як це моторошно розуміти, що у тобі є ще щось живе...

— Розказуй.

— Що саме?

— Як це я маю знайти твого убивцю?

— Ну, я ще не впевнений... Але я не помер власною смертю. Щось обірвало моє життя.

— Що ти пам'ятаєш?

— Я жив у домі. Сам. Писав музику. Здається, у мене була депресія. А потім — я чогось сильно злякався. Було боляче.

— Це ти тремтиш? Чи я?

— Я також. Мабуть, тепер ти умієш відчувати те, що і я.

Чудово, бляха. Мало мені своїх емоцій, та ще й якогось мужика на додачу.

— Ти пам'ятаєш убивцю? Як це сталось?

— Ні. Але якщо ти прийдеш у мій дім — можливо, зможу згадати.

— Де твій дім?

І раптом у мене перед очима постало зображення дому. Немов зі спогаду. Вузенька вуличка, зелені дерева і довкола будинки не вище двох поверхів.

— Де це?

— Не знаю. Просто бачу цей дім. Він точно мій.

— І як я його маю знайти по-твоєму?

— Там є табличка вулиці.

Я заплющила очі і знову поглянула на зображення. Дивно, але тепер цей спогад став немов мій власний. Дійсно, на будинках я побачила назву і номер вулиці.

— Зараз подивимось, — я взяла в руки телефон і почала набирати адресу.

Виявилось, що це був район нашого міста. Просто знаходився він на окраїні біля лісу.

— Ясно. Мені уже треба їхати туди?

— Та ні, ні. Це не спішно... Може, завтра. Може, пізніше. Коли матимеш час...

— Але що це тобі дасть — коли ти згадаєш свого убивцю? Думаєш, я піду у поліцію і розкажу їм... хм, нашу фантастичну історію? “Знаєте, всередині мене є душа убитого, і він розказав мені, хто убивця”.

— Не треба нікуди йти... Просто, розумієш, я мушу це згадати. Воно не дає мені спокою. Все, що я зараз маю — це загадка своєї смерті. І... можливо, якщо я згадаю все, то покину тебе.

Зі спокійною душею, так? Що ж, непоганий розвиток подій. Згодна на все, лиш би ти пішов собі.

— Але поки що у нас є трохи роботи, правда? — зауважив він.

— Так точно. Добре, кінець зв'язку. Мені треба поїсти.

— Нема питань...

Він стих і я начебто відчула, як всередині мене щось сховалось. Немов місяць зайшов за хмару. Дивне відчуття.

Я вирушила на кухню і взялась підігрівати те, що наготувала Лео. От би можна було повернути той час, коли все йшло так гладко. Легкість буття — як давно її не було у моєму житті.

“Лук'ян, будь ласка, візьми слухавку”, — написала я повідомлення своєму другу, а потім ще довго думала, що додати. Так і не придумала. Не люблю писати людям, котрі не відповідають. Зате Лео мені завжди відповідає. Жінка написала, що була на роботі і зайде ввечері.

Я набила свій шлунок і лягла читати сценарій. Що ж, він дійсно був лячним, але не настільки, щоб я відмовилась від свого кругленького гонорару. Бачила я й страшніші кінострічки. Через годинку мене обійняв сон...

Прокинулась я від стукоту у двері. На порозі стояла Лео.

— Ох, що я тобі зараз розкажу, — промовила вона із запалом.

Моя сусідка працювала адміністратором у ресторані. І любила розповідати про робочі будні у своєму закладі. А я любила слухати її голос. Тільки не починай курити Лео... Стій! Але вогник із запальнички уже запалив їй сигарету.