РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛЮВАННЯ ВІДКРИТЕ - 2

***

Від Тома

Коли я повернувся у свою країну, мені був потрібен спокій і звичні речі. Не можу сказати, що я цього хотів, але воно мені було необхідно. Провести кілька спокійних зустрічей, побути вдома, підписатись на якийсь банальний проект для ТВ. Зіграти звичну роль героя і отримати свої гроші.

Натомість доля приготувала мені повну протилежність.

— Лін, ти готова?

— А ти уже звільнився?

— Так. Їду до тебе.

— Чудово. Ти ж знаєш — я швидко збираюсь.

Це була правда. Моя дружина ніколи не змушувала мене чекати. Вона все робила швидко і уміла бути красивою без довгих “препарацій” перед дзеркалом.

Я прямував додому на своєму авто, щойно висадивши Даку. Побачивши район, у якому вона жила, я мимоволі згадав свої студентські роки. Коли ми жили по четверо у одній кімнаті. Їли по троє із однієї миски і збивали тарганів із бутербродів, перед тим як відкусити. Жахливі часи. Яке щастя, що все це давно позаду.

Хтось скаже, що все це необхідно для дозрівання особистості, але я вам скажу: у всьому треба знати міру. Війна ж також виховує у тобі хороші якості? Героїзм, уміння захищати рідних і убивати ворога. Ні, не думаю. Я вам краще порекомендую випробування грошима, багатством і славою. Ось мій метод.

Мені стало шкода юну співачку. Я зрозумів, у якому вона становищі, і що прагнути, щоб вона відмовилась від проекту, було вершиною підлості та егоїзму. А я не такий поганий, як дехто про мене думає.

Що ж, подивимось куди запливе цей корабель. Том, ти професіонал. Ти зробиш цей проект і забудеш. Просто не вкладай туди свою душу. Нагороди може й не отримаєш, зате психіка буде ціла. Так і вчинимо.

Щойно я під'їхав і “маякнув” дружині на телефон — вона вийшла на дорогу. Лише трохи каблука на чобітках, довге, світле пальто і буквально кілька мазків аксесуарів — у такому образі вона з'явилась.  Як завжди, прекрасна у своїй простоті. Нічого зайвого, мінімум косметики. Це було друге на що я звернув увагу, коли познайомився із нею вперше.

— Знаєш, що було першим, що мене вразило, коли я тебе побачив? — промовив я, коли Ліна уже сіла поруч, і ми, обмінявшись поцілунками, рушили у дорогу.

— Том, я прекрасно знаю що, — посміхнулась вона. — Ти казав мені це сто разів.

— Очі, — незворушно продовжив я. — Вони у тебе просто горіли. І горять до тепер.

— Добре, а що ще тобі у мені сподобалось?

— Твоє почуття гумору. Ніколи не зустрічав такого чудового у жінки.

— Хочеш сказати, що жінки не уміють жартувати?

— Дуже рідко.

— Це правда. Я талановита.

— Колись я зводив у театр одну діваху. Це була імпровізація, але хлопці виступали просто фантастично! Зал умирав зі сміху. І в кінці, після п'єси, ця дівчина сказала мені, що так жартувати не важко. Треба просто багато надивитись КВНу. Господи, яка ж вона була тупа.

— Навіть не розказуй мені про своїх колишніх. Вони ніщо у порівнянні зі мною, — добродушно засміялась Ліна.

— Чесно, я мало в осад не випав, коли таке почув. Вона була красива, але мозок її був безнадійно втраченим. До речі, я більше із нею не бачився.

— Сподіваюсь, ти з нею не переспав?

— Ні. Я люблю інтелектуальний секс!

“Темна, смуглява жінка дивиться на мене карими очима. І я одразу кидаюсь до її губ. Стискаю її за сідниці...”

Ми обоє засміялись, і я швидко закліпав очима. Що це щойно було?? Видіння? Спогад? Правда, котра хоче вирватись назовні? Забудь, Том! Вся ця історія у минулому. У іншому світі, зачиненому і знищеному навіки.

— Авжеж. Інтелектуальний, нетривалий секс... Ой, що?

— Неправда! — обурено вигукую.

— Жартую, — хихотить Ліна.

За приємною розмовою ми опинились у місці призначення — одному із найкращих ресторанів міста. Мене одразу ж впізнали на вході. Інколи мені це подобалось. Завжди подобалось, коли я був із дружиною. Адже я був гордим перед своєю жінкою, що досяг такого статусу.

— Доброго вечора. Прошу сюди.

Нам виділили один із найкращих столиків у закладі. Офіціант шанобливо поставив перед нами меню.

— Що будемо пити? — запитав я.

— Вино. Вино. Вино.

— А ти взагалі пам'ятаєш, якими ми були, коли познайомились?

— О, ти був дуже загадковим. Я відчувала себе немов на екзамені, — вона відкладає меню і нахиляється до мене.

— Справді? Я боявся, що ти мене надто швидко розкусиш і більше не захочеш зустрічатись.

— Що саме я мала розкусити?

— Те, що я нікому не відомий амбітний мрійник.

— Амбітний мрійник?

— Той, який нічого не вартий, а хОче уже багато.

— Так, тоді ти був більше ліриком, ніж зараз. Дарував мені квіти.