РОЗДІЛ ІІ. ПОЯВА РОЛІ - 9

***

Від Даки

Одне діло писати музику для себе, інше — для когось. Колись у мене був знайомий письменник і сценарист. Він казав, що коли ти пишеш книгу — ти там цар і бог. Створюєш завершений твір і ні від кого не залежиш (у принципі). Якщо ж ти пишеш сценарій, то це просто чернетка для зйомок і у цьому процесі тебе не зґвалтує хіба що лінивий. Адже кожна людина, кожен бомж у подвір'ї, знає як написати сценарій краще від тебе.

Я їхала у автобусі до місця призначення і сумніви напосідали на мене все більше. Куди я визвалась? Писати сценарій до фільму? Та я поняття не маю як це робиться. Але як можна було відмовитись? Перерізати останню ниточку надії. І хіба не на це ти розраховувала, після знайомства із Томом? Що ще він міг запропонувати тобі: просто взяти і купити твою музику?

— Доброго дня. Я приїхала до...

— Ви — Дака?

— Так.

— Чудово. Я проведу. Вас уже чекають, — кивнула мені усміхнена дівчина у фойє кіностудії і рушила вперед.

Я пішла за нею. Приміщення було красивим: все новеньке, просторе, на стінах — фото відомих кінозірок, сцени зі зйомок. “Якщо твоє життя стає кращим — ти обов'язково потрапляєш у місце на зразок цього”, — заспокоїла я себе подумки.

Дівчина енергійно рухалась коридорами, ми піднялись сходами, пройшли ще трохи і вона нарешті спинилась перед великими дверима.

— Заходьте, будь ласка.

Я подякувала, відчинила двері і опинилась у невеликій залі. Посередині стояв стіл і сиділи люди. Загалом — четверо. Із них я упізнала лише одного — Тома. Виглядав він похмуро — так мені здалось відразу.

Він підвівся і зробив кілька кроків до мене.

— Дака, добрий день. Підходьте до нас.

Том по черзі представив мене іншим присутнім. Я не запам'ятала імені жодного.

— Ось, — він взяв якісь папері зі столу. — У нас є один проект, який ми готуємо до старту. Я даю тобі синопсис і кілька сторінок сценарію. Почитай це і скажеш своє рішення.

— Яке рішення? Я ж погодилась писати музику.

Він якось дивно глянув на мене. Немов застерігав від чогось.

— Вам варто глянути на ці матеріали для початку.

Перейшов зі мною на ви. Мабуть, просто офіційність. Щоб не виникло зайвих питань, щодо нашого зв'язку. Том продовжив:

— Тут є кімнатка. Ми не будемо вам заважати.

Він вказав рукою на інші двері. У цю мить товстий чоловік із бородою раптом підвівся.

— Так все. Я мушу вас покинути. Розкажете мені про ваші підсумки.

Він рушив до дверей. Ніхто навіть не намагався його спиняти, а я почала нервувати. Відчувався невидимий тягар відповідальності.

Я взяла папері і рушила до іншої кімнати. Там я зачинила за собою і сіла на стілець. “Піди туди, візьми те, почитай його, прийми рішення”, — за останні кілька хвилин я отримала безліч вказівок. Що ж буде, коли почнеться робота? “Напиши таку музику, напиши сяку, те що ти зробила не підходить”.

Мій погляд побіг рядками тексту. Спочатку — синопсис. Короткий зміст сценарію, як я зрозуміла. Хм, чекай — після перших трьох абзаців, я упіймала себе на тому, що нічого не втямила. Повертаюсь на початок. Потрібно зосередитись. Думки скакали галопом при чому у хаотичних напрямках. “Кіностудія. Писати музику. Образила Лукяна. Заплатити за квартиру”.

Мені все ж таки вдалось вникнути. І раптом я побачила перед собою героя сценарію. Маніяк — коротко б окреслила його. Або дуже нещасна людина, яка раптом почала убивати.

“А інколи хочеться вмить

Прокинутись як світ ще спить

Й крізь ковдру бить осатаніло...”

Чомусь раптом згадала ці рядки вірша, що колись десь читала. Не впевнена, що він був саме таким. Просто запам'ятався образ: світ ще спить, ти пробираєшся у його спальню і починаєш бити ножем крізь покривало. Поки не проступають криваві плями, і ти більше не відчуваєш опору від того, хто лежить під ковдрою.

Не знаю, чому я вирішила, що б'єш ти саме ножем. Можливо, у вірші так і було, просто рядок загубився у моїй пам'яті, немов листок із дерева занурився у воду.

Я не помітила, як переключилась на сценарій. Сторінка за сторінкою — час минав. Може, мені уже варто було повернутись до чоловіків? Із-за дверей не було нічого чути. Що вони там роблять?

— Ти погодишся? — раптом прозвучав голос у моїй голові.

— Що? Ти знову тут?

— Так...

— Я думала ти зник. Надіялась на це.

— Я все ще тут. На жаль. То ти погодишся?

— Не знаю... Не думаю, що у мене є вибір. Потрібно погоджуватись, бо звідки я візьму гроші на квартиру.

— А ти раніше робила щось подібне? Писала музику на замовлення?

— Ні. Було один раз, але то не рахується.

— Чому?

— Я написала трохи музики для відео мого друга, але йому, здається, підходила люба. Він був у захваті від першого, що я написала.