***
Від Тома
Весь ранок я був сам не свій. Хоча й не дивно — я практично не спав. Мені довелось дочитати сценарій. Останні сторінки заковтував текст уже по діагоналі, марно сподіваючись, що історія закінчиться чимось хорошим. Проте одне діло сюжет, а інше — атмосфера. Стан у який тебе занурювала ця історія. Немов вона володіла душею. Твоєю? Своєю власною чорною душею.
— Том, що з тобою? Ти взагалі лягав спати? — турбується Ліна.
— Лягав. Але не надовго. Читав сценарій до ранку.
— І що? Чого так надриватись?
— Не міг перестати...
Ми на кухні. Я наливаю собі склянку води і жадібно починаю пити.
— Такий хороший?
— Такий нестерпний. На цей раз Тіль підсунув мені таку історію, яка... просто зриває дах.
— Про що там?
— Довго пояснювати. Я дам тобі почитати. Хоча краще ні. Ти можеш впасти в депресію.
Ліна коротко засміялась.
— Ну, але ти граєш позитивного героя?
— Ні. Головного. Його не назвеш позитивним. Він псих і убивця. У підсумку.
— Ох ця епоха злодіїв. Зараз кожен герой — або поганий, або суперечливо добрий. Відмовся та й по всьому.
— Якраз думаю над цим. Якраз думаю...
Сідаю за стіл і замислено дивлюсь у вікно.
— Але знаєш що? Тіль же оголосив про це перед величезною аудиторією. І перед Розуменком. Як я тепер маю відступати?
Ліна сідає біля мене і співчутливо дивиться.
— Тоді не переживай. Ти справишся. Ну, доведеться трохи полікуватись у психлікарні після цього, що з того? Три роки швидко минуть.
Я не одразу втямив, що вона має на увазі, а коли жарт дійшов до мене — нервово гиготнув.
— Обережно, бо це може виявитись не жартом.
— Все буде добре. Я почитаю сценарій. Може, ми його відкоригуємо трохи, щоб не був такий страшний.
— Може.
Хоч я катастрофічно не виспався, але спати не хотілось. Навпаки — був нервово збуджений. Мене навіть трохи трусило. Даремно я випив подвійне еспрессо із домашньої кавової машини.
— Алло, Тіль? Ти на студії?
Вирішив зателефонувати своєму єдиному і неповторному агенту.
— Так точно. А що? Ти прочитав сценарій?
— Як ти вгадав?
— У тебе нервовий голос.
— Дивно, і чому ж це? Може, тому що ти підсунув мені божевільну історію про психа, якого я маю зіграти і поспішив оголосити про це на весь світ.
— Том, згадай за які ролі дають головні нагороди!
— Ролі психів?
— Точно! Я давно хотів знайти тобі таку історію. Розумієш, із твоїм статусом заробити у кіно ти завжди зможеш. А от виграти якусь нагороду на блокбастерах — зась. Ти зобов'язаний спробувати.
— Який хитрий план. У тебе уже є режисер?
— Ми зараз якраз на стадії обговорення проекту. Є кілька варіантів. Хочеш долучитись?
— Так. Зараз приїду.
— Оце я розумію настрій! Бойова машина! Прислати за тобою... е-ем, іншу машину? Легкову?
— У мене ще є руки. Приїду сам.
Я перервав розмову і заглянув у вітальню — ця кімната була нашим улюбленим сімейним місцем. Тут стояла велика плазма, великий м'який диван і кілька вазонів із пальмами. Перед величезним телевізором сиділа Ліна і клацала якусь гру у телефоні.
— Їду на студію.
— До обіду повернешся? — запитала вона не відриваючись.
— Не думаю. У разі чого — наберу тебе.
— Ага. Може, виберемось десь на вечерю?
— Хороша ідея. Ми давно не виходили разом у світ.
Вона повернулась до мене і зробила губами поцілунок. Я відповів тим же. Ліна була ідеальною дружиною. Кращої годі й бажати. Мій тил був завжди надійно захищеним.
Я вдягнувся у осінню куртку, вийшов на двір і пошкодував — було надто тепло. Але повертатись не хотів. Зайшов у гараж, зняв куртку і кинув на заднє сидіння. Давно я не сідав за кермо свого автомобіля. Тим краще — згадаю навички.
Через півгодини я був на студії. Тут ще із вхідних дверей усі дивились на мене як на бога.
— Де Тіль? — запитав я у одної із помічниць, що проходила по коридору.
— У малому конференц-залі.
— Хм, а де він? Я не дуже пам'ятаю.
— Я вас проведу, — радісно посміхнулась вона і кинулась вперед, крутячи задом.
Від неї надто сильно пахло парфумами. Звісно, вона бажала мені прислужитись всіма можливими способами. Я скористався лише її знаннями про місцезнаходження залу.
За круглим столом сиділи Тіль і два продюсера компанії.