РОЗДІЛ ІІ. ПОЯВА РОЛІ - 7

***

Від Даки

Мені снилось, що ми із друзями їхали у якесь далеке, але красиве місто. Потім спинились на мосту на виїзді із нього і зачудовано дивились на пейзаж перед нами. Дивним чином, було видно і гори, і ліси на тисячі кілометрів, немов ми були десь високо вгорі. При цьому у горах була зима, а на полях — літо. Захват переповнював мене від цього видовища.

Я прокинулась і почала гарячково згадувати все, що трапилось. Реальний світ був далеко не таким мальовничим і пригодницьким. Маса буденних справ вимагали свого вирішення.

Я встала, сяк-так постелила ліжко (а насправді — диван) і побрела до ванної кімнати. Вода у душі довго не нагрівалась від котла, і я прийняла його таким, яким він був — прохолодним.

— Я прийняла своє життя таким яким воно є — лайняним, — промовила до себе і раптом осіклась.

Адже мене слухали. Цікаво, він бачить мене голою? Він же мужик, бляха!

— Ей! Ти тут? Чуєш мене?

Але голос не відповідав. Прикидається? Чи дійсно десь зник. Було б непогано, щоб  він зник назавжди. Спогади про розмову із ним, були ще надто свіжі, щоб я засумнівалась у них і вирішила, що це просто приверзлось.

Закінчивши свої ранкові водні процедури, я рушила на кухню, увімкнула чайник. Їсти ще не хотілось. На годиннику була дев'ята ранку. У будь-яку мить може подзвонити Антон і запитати про рішення щодо квартири. Дака, твоє слово? Тік-так — час спливає.

Я написала повідомлення Лук'яну. Ще було надто рано йому телефонувати. Якщо він не спить — то відповість. Але минула хвилина, друга, а у чаті нічого нового не з'являлось.

Я почала писати ще кільком своїм знайомим. Одна із них відповіла, якщо я умію робити каву, то можу під'їхати і попрацювати 12 годин на кавовій точці за п'ять копійок. Серйозно, гроші які вона мені запропонувала були не варті не те що 12 годин роботи — вони  тратились на продукти за один похід в магазин.

І оце така зараз оплата людської праці?? Добре я, але люди — як ви виживаєте?

“Привіт. Уже не сплю”, — відписує мені нарешті Лук'ян. У відповідь я йому телефоную.

— Здоров! Слухай, мені треба поговорити, — схвильовано починаю.

— Говори.

— Скільки ти можеш мені влаштувати виступів у своєму барі на наступний місяць?

— А що сталось?

— Мені треба знати графік наперед. Сьогодні.

Лук'ян зітхає.

— Приїдеш до мене у бар? Зараз?

— Для чого? Ти так не можеш сказати?

— Так погано. Приїжджай, посидимо, побалакаємо.

— Добре.

Насправді, нічого доброго. Відчувала, що зустріч мене не порадує. Але потрібно було діяти і робити хоч щось. Вирішила не їсти і не пити чай. Зібралась і вийшла надвір. Погода була хороша — пригрівало сонце. Подавало надію. Всю дорогу я згадувала свій сон. Той фантастичний, абсолютно нереальний пейзаж, як живий, стояв у мене перед очима.

У барі практично нікого не було. Лише прибиральниця і власник. Я привіталась із жінкою і сіла за барну стійку до Лук'яна. Він налив мені і собі по склянці соку.

— Дака, я не зможу збільшити кількість твоїх виступів у барі. Я, насправді, хотів зменшити їхню кількість.

— Зменшити?? Якого?..

— Публіки нема. Зараз виручки взагалі мінімальні. До того ж... — він раптом затнувся.

— Що? Кажи мені?

— Коли ти виступаєш, люди не п'ють так багато. Думаю, вони слухають і кайфують. Але для бару це погано.

Я оторопіла. Оце значить така подяка?

— Лук'ян, мені підняли квартплату. На тисячу дорожче тепер. Мені потрібні виступи!

— Дака, послухай. Є дві великі різниці між підходами до життя через мати і бути. Зараз ти думаєш лише про те, щоб мати. А треба думати про те, щоб бути. Бути класною співачкою. Ловити кайф від життя. Жити і бути. А не мати речі, гроші...

— Друзяко, ти мене не чуєш? Мені підняли квартплату. Мені потрібні гроші. Інакше я здохну.

— Нічого ти не здохнеш.

— Мені прийшлось просити гроші у батьків, щоб заплатити у цьому місяці. Якби не вони — я би здохла.

— Перестань. Хтось завжди поможе. Ти фокусуєшся на видимому, а треба на невидимому. Бути, а не мати. Розумієш, — він багатозначно поглянув на мене, немов гуру із Тибету, але я уже закипіла.

— Тобі легко казати — у тебе є бар! І своє житло! А мені кожного місяця треба боротись за виживання. “Ой, подивіться вона така класна, грає таку цікаву музику, але я не візьму її на виступ, бо від неї люди не так бухають!”

— Ти... цей... перестань, — він розгубився. — Ти все одно будеш виступати. Просто... ти ж в курсі, що тебе це не врятує. Потрібно більше заробляти.

— Я бляха в курсі, краще за тебе!

Я підвелась і демонстративно відсунула від себе склянку із соком.

— Дякую. За допомогу. Піду, пошукаю своє буття.