РОЗДІЛ ІІ. ПОЯВА РОЛІ - 5

***

Від Даки

Наближався вечір і разом із ним — тривога. Протягом дня я так і не вийшла зі свого тісного помешкання. Завтра потрібно було телефонувати Антону і сказати, чи беру я квартиру ще на місяць за дорожчою ціною. Але я нічого не дізналась щодо цього. Лише одне примарне, ледь чутне слово було у мене — “Залишайся”.

Хто його промовив? І це ж насправді смішно — чим мені поможе ця внутрішня... персона? Хотілось сподіватись, що це не шизофренія. Принаймні за день я написала три нових пісні. Нових для себе і по стилю і по манері. Я розуміла, що сила цих пісень береться від когось іншого. Того, хто з'явився всередині мене. Але що це міняє у фінансовому плані? Часу записати їх у студії (та й грошей на це) — не було.

Лук'яну я не телефонувала. Тому — також ні. До кого ще можна було звернутись по допомогу? Думки завирували у свідомості, і я вирішила освіжити голову — вийти на вулицю. Швидко зібралась, просто накинувши зверху куртку, і зачинила за собою двері.

Мій район був не з найкращих, звісно. Тут можна було зустріти сумнівні компанії молодиків. Але ще жодного разу до мене не чіплялись. Справді, чого до мене приставати? Я — некрасива дівчина. Дивно, що Антон взагалі зазіхнув на секс зі мною. Я хмикнула про себе — видно йому уже місяцями ніхто не давав. Або роками?

Моя уява почала малювати смішні картинки. Як Антон дріботить на своїх тонких ніжках за дівчатами, а ті його відшивають. Відшивають красиві, потім не дуже гарні, потім він чіпляється до товстих бабиськ і навіть ті відмовляють йому. І лише тоді він приходить до мене.

Я розреготалась так, що аж злякала вуличного кота на лавці. Повітря надворі було холодним і сирим. Ніч насувалась невблаганно. Увімкнулись ліхтарі. Будинки довкола були одноманітні і облуплені.

— Я знаю їх як облуплених! Не інакше! — промовила я вголос і знову засміялась від власного жарту. — Ох, Дака, ти балакаєш із собою як справжній психічно хворий. Молодець, рухаєшся у правильному напрямку.

— Я тебе слухаю.

Тепер я сама вчинила як вуличний кіт — злякано підстрибнула на місці. Спинилась. Прислухалась. Десь за метрів десять від мене із пакетами продуктів йшла старша жінка. Ще далі — якась молода компанія. Нікого, хто би міг промовити ці слова, не було поруч.

— Хто це сказав? — промовила я тихо собі під ніс.

— Я. Той, хто всередині тебе.

— До-обре, а хто ти?

Затамовую подих.

— Сам точно не знаю... Я не пам'ятаю.

Його голос звучав так чітко, як звучить зазвичай мій власний у голові. Але він був іншим. Правда, незрозуміло — чоловічим чи жіночим.

— Як це “не пам'ятаєш”?

— Дуже просто. Як не пам'ятаю і не розумію, чому і як опинився всередині тебе. Я ж всередині тебе?

— Не знаю... — присідаю на лавку, роззираючись.

— Бачиш — ти також не знаєш... багато чого.

— А що ти там всередині робиш?

— Нічого. Я здебільшого відчуваю. Те, що відчуваєш ти.

— А думки? Ти чуєш мої думки?

Якусь мить внутрішній “мешканець” мовчав. Немов перевіряв щось.

— Ні, не чую твої думки.

Добре хоч це! Чорт...

— Ти міг би... піти? — питаю.

— Не знаю. Не впевнений. Треба спробувати.

— То спробуй.

— Для чого? — захвилювався голос. — Не проганяй мене... Я пишу тобі музику. Мені це подобається. Тобі також, до речі.

— То це ти пишеш мої пісні?

— Ну, останні дні... А що?

— Ти чоловік?

— Так, — упевнено прозвучала його відповідь.

— А звідки ти знаєш?

— Відчуваю. Не тілом, звичайно... Зараз я відчуваю жіноче тіло — твоє. Але я знаю, що моє було протилежним. Відчуваю на контрасті, що був чоловіком.

— Був?

— Так... Колись був.

— То ти ніби душа? Душа, котра потрапила у мене.

— Напевно.

Я підвелась із лавки і повільно рушила подвір'ями багатоповерхівок, озираючись по боках, щоб ні на кого не наткнутись випадково. Адже я досі розмовляла сама із собою.

— Добре, то що ми будемо робити? Це ти мені сказав “залишся”?

— Я. До того моменту я не думав, що можу щось говорити тобі. А потім, коли  побачив цю ситуацію із власником квартири, то... зрозумів, що тобі треба залишитись.

— Звідки зрозумів?

— Інтуїція... У мене є щось на зразок цього. Якісь передчуття. Мляві, але вони ніби збільшуються. Наче я прокидаюсь зі сну. Я був колись людиною. Живою людиною. Може, навіть не колись, а зовсім недавно.

Я слухала його і намагалась розібратись у ситуації. І що із цим робити?

— Мені здається, двом душам у одному тілі не місце.