РОЗДІЛ ІІ. ПОЯВА РОЛІ - 4

***

Від Тома

На майстер класі Вадим Вікторович не сказав головного. Він розповів про свою коронну триєдину структуру роль-актор-глядач (про яку він звісно написав цілу книгу), сказав, що професійний актор повинен перебувати одразу у всіх трьох позиціях, але не пояснив, як цього досягти. Це здавалось неможливим, але, насправді, це явище ми самі часто бачили у житті. Воно було пересічним і природним. Я добре знав, що це було.

Ми із Ліною сиділи на веранді за столиком і спостерігали за тим, як наше чадо гасає по подвір'ю. Трава була мокра, земля брудна, але діти люблять болото, вірно?

— Як пройшов майстер-клас? — запитала моя дружина, відпиваючи чай із чашки.

— Можна сказати, що добре. Але Тіль якогось біса привів Розуменка на зустріч.

— Серйозно? Твого колишнього вчителя, якого ти терпіти не можеш?

— Так точно. І він почав засовувати свої п'ять копійок. Прийшлось із цим всім мати справу.

— Ти ж не побив його прямо на сцені? — посміхнулась Ліна, надкусивши цукерку.

— Ні. Але я постійно уявляв як кидаю йому в голову мікрофон.

Ми обоє посміялись.

— “Що ти там хотів сказати? Бам! Акторська майстерність? Ану ходи сюди. Бам!” — я почав розігрувати сценку покарання мікрофоном Вадима Вікторовича.

— Але ти колись ним захоплювався. Пам'ятаєш? Ти приходив із його заняття і казав мені: “Лін, я тепер все розумію. Все про акторську гру! Мені тепер нічого не страшно”.

— Чесно? Я так казав? Мені здавалось, я завжди так думав.

— Ні. Саме тоді, коли ти почав туди ходити. Ти був дуже натхненний. Якраз після цього ти отримав ту роль. У фільмі “Ас”. Пам'ятаєш?

Це змусило мене замислитись. Якось ніколи раніше не шукав своїх поворотних пунктів. Для мене мій прогрес був поступовим і складався із багатьох чинників.

— Він вчив тебе якоїсь триєдиної структури. Не пам'ятаю точно — то була складна теорія.

— Теорію я добре пам'ятаю. Він не оминув нагоди, щоб знову про неї розповісти на майстер-класі. Йому ж треба якось вербувати нових учасників школи.

— Ну то вона має ефект. Нічого в цьому поганого нема. Ти просто злий на нього, бо він надто самовпевнений.

— Він ніколи не сприймав іншу думку. Для нього існує лише його точка зору, — пробурчав я.

“Ас” став моїм першим фільмом, котрий «вистрелив». За нього мій гонорар збільшився у десять разів у порівнянні із попередніми роботами. Я стрімко пішов вгору. Мій погляд спинився на Грицеві, але полинув у минуле.

Я актор, котрий грає Я-роль, і водночас Я-глядач, котрий все це спостерігає. Гриць шугав по подвір'ю, тримаючи в руках якогось літака і видавав гучні звуки вибухів. Саме у цю мить він легко поєднував у собі всі ці три позиції. Дитина ідеально виконувала роль, грала її і насолоджувалась дійством. Він був цілком довершений. У дитинстві ми всі уміли так — творити реальність із фантазії і грати нею. А потім ми стали серйозні і задерев'яніли у своїй ролі. Перетворились у одержимих. Ми більше не граємо в гру — вона володіє нами.

— І як я міг забути? — здивовано промовляю і неуважно беру чашку чаю в руку.

— Що саме?

— Те, що це його школа. Ті заняття мене змінили.

— Треба було записати це у свій щоденник.

— Може я й так зробив, — сміюся.

Мій син підбіг до нас.

— Тату, тату, а знаєш що це? — він показав на літак.

— Що, Гриць?

— Це найкращий у світі літак. І там сидиш ти із фільму Ас. Найкращий у світі пілот, — захоплено розповів мій син.

— Серйозно? Ти пам'ятаєш цей фільм?

— Це був твій найкращий фільм! — захоплено вигукнув він і знову побіг кружляти із літачком.

— Хочу глянути свій щоденник, — промовив я, підвівшись.

— Добре, давай. Але повертайся, — відповіла Ліна.

Я поцілував її і рушив у дім. Раніше я завжди вів щоденник. Записував туди всі справи, життєві події, цілі на життя. Але потім це стало не цікаво. Переважна більшість моїх цілей були досягнуті. Плани виконані, а працювати над собою залишалось все менше стимулу — всі довкола лише захоплювались моїми результатами.

У кабінеті із книгами, на другому поверсі, я знайшов полицю зі своїми щоденниками. По одному на рік. Скільки їх тут? Шість, сім? Я відкрив перший ліпший.

“Ми із Ліною чекаємо дитину. Це так хвилююче. Неспокійно. Переживаю, щоб все було добре”.

Кілька сторінок далі.

“Ти пам'ятаєш? Колись давно була одна дівчина, котрій ти дуже подобався. Загалом, непогана дівчина, красива, із хорошими манерами. Із такою можна й сім'ю завести. Але ти навіть не міг із нею провести трохи часу. Було одне чи два побачення. Ви цілувались і ти не відчував нічого. Яка ж ти бездушна тварина. Чи ні? Серцю не накажеш...”

Я згадав цю дівчину. Вона дійсно була непогана. Зараз мені стало шкода її.