РОЗДІЛ ІІ. ПОЯВА РОЛІ - 3

***

Від Даки

Я люблю робити затримки дихання на видиху. Колись вичитала, що це допомагає понизити кислотність у організмі, залужити його. Не знаю, як саме це діє, але коли мені погано — я роблю затримку дихання. Коли мені щось болить — я затримую дихання, і все минає. До п'яти разів підряд, із короткою перервою, закриваючи ніс. Уже на третьому разі я відчуваю, як щось у моєму організмі міняється. На краще. Як він оживає із новими силами.

— Добрий день. Хочу вам перекинути квартплату. Кінець місяця.

Це я телефоную власнику квартири.

— О, здоров! Я зараз заїду.

— Для чого? Номер карточки. Я скину на номер карточки. У вас той самий?

— Той самий. Але там комісія. Для чого будеш платити зайві гроші, золотко? – улесливим тоном почав він. — Я через півгодинки заїду.

— Не…

Він поставив слухавку.

— А для чого ти будеш палити бензин, мудак? — промовила я у порожнечу.

Антон був власником моєї квартири. Їздив на БМВ і виявився рідкісним вилупком. Спочатку, коли я лише із ним познайомилась, він справив дуже хороше враження. А потім все змінилось. Немов вовк у овечій шкурі. Що ж, це лише зайвий раз доводить те, як погано я розбираюсь у людях, а не те, які всі чоловіки погані.

Та що заважає мені скинути йому гроші зараз?

Я ввела реквізити і суму у додатку. Висвітило його ім'я. Як завжди. Помилки бути не може – відправити. Уже за мить гроші були там. Лишень уявіть: купа бабок за те, щоб пожити у цій «прекрасній», «фешенебельній» квартирі місяць. У цьому мегаполісі ми всі були орендними рабами. Я знала безліч людей, котрі платили по пів зарплати (а то й більше) за житло у цьому багатомільйонному місті. А що залишалось на життя? Так, Дака, що залишалось у тебе на життя? Дірка від бублика?

Проте за півгодини у двері хтось вставив ключ і почав ним там крутити. Нічого не вийшло, адже я свій завжди залишала у замковій щілині. Ось вам перший факт, чому Антон був мудаком — він любив припертись без попередження у мою квартиру і відчинити своїм ключем.

— Ей!

Гуп-гуп — почав він стукати. Ця послідовність дій відбувалась щоразу під час його візиту. Адже після того, як вийшовши із душу, я раптом побачила у себе на кухні   Антона, я строго дотримувалась правила залишати ключі в дверях.

— Що вам потрібно? — запитала я, підійшовши до дверей. Ніколи не переходила із ним на «ти». Не дай Бог дати йому хоча б натяк…

— Хочу зайти. Впусти мене, — трохи ображено, трохи нахабно заволав він.

— Я уже переслала вам гроші. На карточку.

— Я бачив. Але я хочу поговорити.

Довелось відчинити. Він кулею залетів всередину і, не роззуваючись, одразу пройшов у кімнату.

— Що сталось? — подивилась я на нього з-під лоба.

— Господи, ти тут живеш ніби якийсь таємний агент! Уже нема й права прийти в гості. «На карточку, на карточку».

Це був чоловік тридцять плюс років, уже лисуватий, у обтягаючи штанях, що виглядало огидно на його тонких ногах. Коли він говорив у нього часто сіпалось око. Нервовий тік. У хороших людей такого точно не буває.

— Не треба вам до мене приходити в гості. Особливо, коли я про це не знаю.

— Це було один раз!

— Одного разу вистачило.

— Золотко, хто тебе розізлив? — поблажливо поцікавився він.

Думаю, що потрібно одразу арештовувати чоловіків, котрі звертаються до чужих жінок пестливими словами “золотко”, “серденько” і таке інше. Це звучить гидко.

— Це не ваша справа. Що вам потрібно?

Він оглянувся по кімнаті.

— Подивитись, як моя квартира. Чи чисто тут, чи порядок. Чи нема якихось чоловіків.

Я зітхнула і сіла на стілець.

— Тобі треба було роззутись, якщо хочете чистоту у своїй квартирі, — косо поглянула на його взуття.

— У мене чисте взуття — я з машини.

Коментарі були зайві. Я вирішила перервати цей діалог мовчанням і очікувально подивилась на непроханого гостя. Він ще якийсь час покрутився на місці, нібито розглядаючи моє скромне помешкання, і нарешті відкрив рот знову.

— Дака, мушу тобі повідомити прикру новину: я піднімаю квартплату.

— Що? — у мене відвисла щелепа.

— Так, піднімаю квартплату. На тисячу.

— На тисячу??

Серце мало не вискочило із грудей. Мене охопила паніка.

— А що я? Дака, ринок такий. Всі піднімають квартплату. І охочих, я тобі скажу, багато. Тільки на цьому тижні у мене троє питало. Готові брати й дорожче. Розумієш?

— Розумію...

Це все могло бути нахабною брехнею. Але ти нічого не доведеш хазяїну квартири — він цар і бог у цій ситуації.

— Так що, — він переминався на своїх тонких ногах, ще більше обтираючи підошви свого начебто чистого взуття до підлоги, — я також піднімаю. І таке питання: ти готова платити?