РОЗДІЛ ІІ. ПОЯВА РОЛІ - 2

***

Від Тома

Аудиторія була вщерть заповнена. У залі перебувало десь дві сотні чоловік. Всі актори. Дехто уже досить відомий, але більшість — молоді і зелені, як правило, студенти. Коли я заглянув всередину, то всі розмови припинились і люди почали аплодувати. Я посміхнувся і привітно підняв руку. Потім показав на годинник. Мовляв, рано ще починати. Хоча... зал же повний?

На коридорі у оточені інших працівників кіностудії стояв Тіль.

— Будемо починати? — запитав я.

— Привіт, Том!

— Том, добрий день! — одразу ж поспішили зі мною привітатись всі, кому не ліньки.

— Здоров, добрий день, — кому треба я потиснув руку і приязно кивнув. — Ну, то як?

— Так рано ще. Десять хвилин до початку, — відповів мій агент, заклопотано гортаючи якісь папері.

Я зиркнув на афішу, із якої посміхалось моє відфотошоплене обличчя. Надпис був таким помпезним, що аж стидно казати. Щось на зразок “успішний успіх у акторстві”.

— Так зал уже повний. Всі на місцях. Чого чекати?

Ми переглянулись.

— Ну, у принципі можна. Чому ні?

— Добре. Тоді поїхали, — закотив я рукави сорочки, і ступив назад у зал.

— Починаєм! Закрийте двері. А хоча — я сам закрию, — проголосив Тіль і рушив за мною.

Ця аудиторія розташовувалась всередині величезного комплексу кінокомпанії, котра була провідною у нашій країні. Сама аудиторія виглядала як зала кінотеатру, із рядами стільців, що піднімалися вгору. А по центру, за сценою, був великий білий екран.

Розмови у залі знову стихли, але коли я вийшов на середину сцени і підняв руки, всі почали плескати у долоні. Стало зрозуміло, що шоу почалось.

— Хелоу, хелоу, вітаю всіх! — промовив я, взявши мікрофон у руки. — Дякую, що зібрались всі сьогодні тут. Не знаю скільки з вас здерли за вхід сюди, та все це на краще — люди не цінують те, що отримують безкоштовно. І я вам скажу, що у країні, звідки я недавно повернувся, всі розуміють наскільки дорогим є наш час. Те місце є передовим у галузі кінематографу — не будемо називати його, всі й так знають назву — тому... І як ви думаєте, чому?

Публіка завмерла. Зал був холодний — треба було його розігріти.

— Ну? Як ви думаєте, чому те місце передове у кіноіндустрії?

— Тому що там зосереджені усі гроші! — крикнув хтось.

— Тому що там зібрались найкращі з усього світу?

— Це уже постфакти. Результати першопричин. А що було основою? Що було на початку?

Зал затих.

— Слово? — несміливо хтось пожартував.

— Майже. Але навіть перед словом було ще дещо.

Я підійшов до демонстраційної дошки, взяв маркер і написав великими буквами: “ІДЕЯ”.

— У них була ідея. Перша завжди ідея. Незримий образ того, що має бути. Вони мріяли заснувати місце, де будуть створюватись найкращі у світі, найвизначніші кінострічки. Вони дуже добре розуміли, чого хочуть і як це має виглядати. Окей, і що було далі?

Раптом вхідні двері залу рипнули — хтось увійшов. Я не звернув уваги — можливо, хтось просто запізнився. Поруч зі мною стояв столик із водою. Біля нього скромно сидів Тіль.

— Далі всі почали пахати! — наважився хтось.

Чудово — зал включився.

— Сто відсотків! Всі почали працювати. Методично, дисципліновано, із перемінним успіхом — але над однією ідеєю, щодня, віддаючи себе від нуля до нуля годин. Саме так твориться легенда.

Я трошки розслабив позу — зараз мав бути ліричний відступ.

— Я говорив із одним відомим актором у них. У кінці назву його ім'я — він мега успішний. Так от — він казав, що їздив у акторську школу кожен день по три години туди і три години назад. І для нього це не було нічим дивовижним. А ми інколи не здатні відірвати свій зад від дивану, щоб перейти через дорогу на кастинг, правда?

Всі розсміялись. І раптом я помітив біля себе на сцені ще когось — Вадим Розуменко. Чорт, та я просто терпіти його не міг! З якого дива? Він сидів на стільці біля Тіля і слухав мене. У нього була сива борідка, хороший костюм і бундючний вигляд. Вадиму було уже майже шістдесят років, він був більше театральним актором і уже давно керував своєю школою. У якій я колись навчався.

— Отже, така структура будь-якої успішної справи: ти створюєш ідею. Її може ніхто не бачити окрім тебе, але у цьому її унікальність. Це може бути навіть така проста ідея, як стати відомим на весь світ актором. І далі ви починаєте методично, день за днем, іти до цілі. Неважливо, які це кроки. Нема правильних чи неправильних кроків — ви просто йдете до цілі. Будуть помилки і це нормально. Ви будете сумніватись — це також нормально. Не зважайте на це. Врешті решт, ми отримуємо публічне визнання за те, що практикували багато років наодинці...

— Даруйте Том, — пролунав знайомий басистий голос, і я повернувся.

Він все ж таки наважився втрутитись. Розуменко. Звісно, він не міг інакше. Мені хотілось крикнути на весь зал: “Тіль! Якого хера ти запросив його сюди?!”