РОЗДІЛ ІІ. ПОЯВА РОЛІ - 1

“Неможливо дивлячись назовні втамувати внутрішню спрагу...”

Вадим Розуменко

Від Даки

Мені снилось, що я опинилась у буддиському храмі. Він був неймовірних розмірів — я ледь бачила його кам'яні склепіння. Тут було безліч людей, одягнутих у однакові чорні чи то халати, чи то кімоно. Вони медитували. При цьому сиділи вони досить по-різному. У когось були проблеми зі спиною — надто нерівна і він горбився, у когось із колінами, котрі стирчали у різні боки. Проте всі старались перебувати у позиціях для медитації.

Я відволіклась від них, відійшла убік і, спершись на мармурові перила, почала плакати. Просто ридати, здригаючись усім тілом. У цей момент я думала: “Нарешті це сталося — моє прозріння!”

Ранок прийшов м'яко. Проникнув крізь повіки і підняв їх. Без будильника, без зайвого шуму. Думаю, це уже щастя — починати день без стресу від сигналу телефона, котрий змушує тебе кудись збиратись і йти. Співчуваю людям, які мусять їхати на роботу і встають із будильником десь о шостій. Абсолютно неприродна для мене година для того, щоб отямитись.

Проте щастя не приходило. Я повернула голову і поглянула у вікно — там було сіре, дощове небо. А де ж весна? Ще два дні тому погода була чудовою. Зітхнувши, повернулась на інший бік і почала згадувати.

Не знаю як у вас, а у мене саме так працює мозок: ти прокидаєшся і він одразу починає щось згадувати. Від цього народжується настрій. Поганий чи добрий. І спинити це чи контролювати ох як не легко.

Бар. Знайомство із Томом. Надія на зміни у житті. Нова пісня і ці моторошні відчуття всередині... Вчора я таки закінчила ту композицію, і вона була зовсім не такою, як раніше. Точніше, стиль був той самий, але писав хтось інший. Інша енергія лилася крізь ті звуки.

Досить — не хочу думати про це.

— Алло, привіт, ма.

— Привіт, Дака.

Так, навіть мама мене називає Дака.

— Як ти? Як у вас там справи?

— Нічого. Все добре. Вчора із татом город приводили у порядок.

— Ага, весна почалась.

— Хочеш, можеш приїхати допомогти?

— Та ні, дякую.

— А ти як?

— Нормально. Ма, хотіла тебе попросити. Треба за квартиру заплатити...

— Переслати тобі?

— Не всю суму. У мене є трохи.

— Дака, ти хоч щось їж?

— Їм, їм, не переживай. Вчора виступала у барі Лук'яна. Трохи заробила.

— Слухай, з'їжджай ти з тої квартири і того міста. Музикою можна займатись і у нас. Будеш тут жити.

Всередині пропікає страх. Щось таке неприємне — відчуття життєвої поразки. Тотальний фатум. Чого ти добилась, Дака? Чого варті всі твої зусилля? Невдаха, ось і все, що можна про тебе сказати.

— Ма, не починай...

— Ну, а що? Підеш на роботу?

— Може й піду...

— Ми не зможемо все життя тебе підтримувати.

— Добре. Тоді не треба. Сама розберусь.

Я кинула слухавку. Мене всю трусило. Мама ніколи у мене не вірила! Якби я покинула музику, вони були би лише раді. Все, що вони хотіли — щоб я вийшла заміж і народила купу потомства. І сиділа в пелюшках. Хіба батьки колись можуть бути на боці дітей? Вони лише радіють їхнім поразкам. “Я ж казала тобі, що так буде. Даремно ти зайнялась своєю мрією. Ти просто невдаха. Я розчарований у тобі”.

“Лео! Ти де?” — пишу своїй сусідці повідомлення. Після цього за хвилину лунає дзвінок у двері. На порозі стоїть досить крупна темноволоса жінка. Вона могла би бути дуже ефектною, якби не цей її домашній, зашитий одяг. Якби не відсутність макіяжу і повний безлад на голові. Хоча безлад на голові міг би бути сексуальним, якби до нього додати плаття і мейк...

— Моя дорога Дака. Ти скучила за мною?

— Трохи. Зайдеш?

— Так.

Вона невимушено заходить всередину, відчиняє вікно на кухні і запалює сигарету. Це те, що мене найбільше дратує в ній — постійно “накурює” мені квартиру. Але не дай Боже сказати їй щось про це — розбудиш дракона.

— Жалійся, — із викликом дивиться вона на мене, випускаючи струмінь диму.

— Чого одразу “жалійся”? Може у мене гарні новини.

— Це ж які?

— Вчора у барі познайомилась із відомим актором.

Присівши поруч на стілець, починаю їй розповідати. Вона уважно слухає, збиваючи попіл у першу-ліпшу чашку.

— Дака, він справжня зірка. Ти ж у курсі?

— Та не дуже.

— Кожен рік отримує якісь кінопремії. Їздить зніматись у іноземних блокбастерах. У нього бабок, напевно, як гною.

— Мені якраз зараз би трохи грошей пригодилось, — сумно дивлюсь на свій облізлий паркет.

— За квартиру треба платити?