РОЗДІЛ І. ТЯГАР ТВОРЧОСТІ - 7

***

Від Даки

Він сидів у темряві приміщення, за столиком біля стіни, і я не одразу упізнала його. А коли упізнала, то не могла зрозуміти звідки знаю. Що ж, для мене це не дивно — я дуже розсіяна. Періодично забуваю якісь предмети у різних місцях, не пам'ятаю, що робила на минулому тижні і ніколи не запам'ятовую імена акторів.

— Привіт. Присядеш? — промовив він приємним баритоном.

— Можна.

Сідаю поруч із відомим актором, імені якого не пам'ятаю. Але здається я бачила його на якомусь нагородженні зі статуеткою у руках. На екрані комп'ютера, звичайно.

— У тебе хороша музика. Мені сподобалась.

— Я вас знаю. Але не пам'ятаю у якому фільмі ви грали.

Він трохи незадоволено усміхається:

— Значить, він тобі не сподобався.

— Чому? Мені сподобався. Але я просто не запам'ятовую фільми. Запам'ятовую уривки, окремі сцени, музику із кіно можу запам'ятати.

• Ти давно тут граєш?

— Близько року.

— А чим займаєшся загалом?

— Лише музикою.

Він кивнув.

— Важко чи легко?

— Важко. Я сьогодні... Ладно, не буду розказувати.

— Чому?

— Ненавиджу жалітись.

Він кивнув:

— Ти одна у цьому місті? Де батьки?

— Не тут. Я одна.

— Хочеш щось випити? Я пригощаю.

— Мене друг пригощає. Він власник бару.

— А-а-а... Багато у тебе таких друзів?

— Можна сказати, лише один. Та й то...

— Що?

— Ви самі бачите який це бар.

Він усміхається, відпиває зі своєї склянки і озирається довкола. Трохи тривожно. Мабуть, тому що його всюди впізнають. Через це він і вибрав такий бар? Я відпиваю зі своєї склянки самбуку і хрумкаю кавове зернятко. Моє улюблене поєднання запаху анісу і аромату кави. Дивне, як і всі мої вподобання.

— Думаю, я міг би домовитись про використання твоєї музики десь у фільмі.

Я витріщаюсь на нього:

— Як вас звати?

Похлинувшись своїм напоєм, чоловік сміється.

— Том. Ти навіть імен не пам'ятаєш?

— Імен у першу чергу. А що ви п'єте?

— Ром.

— Я теж інколи його п'ю... Невже вам дійсно сподобалась моя музика? Я маю на увазі... Якщо ви думаєте, що я хороша коханка, то це не так.

— Я не думав про це. Мені не потрібна коханка. У мене є дружина і малий син, — він обережно зиркнув на мене. — Це я так між іншим тобі скажу. Бо ти ж не знаєш.

— Ясно. Тоді... Добре, припустимо вам дійсно сподобалась моя музика. Отже... я би із задоволенням. Я далеко не в захваті від свого життя... Тут. І вдома.

Він ще раз кивнув.

— Добре, Дака.

— Вам не потрібне моє справжнє ім’я?

— Ні, для чого? Ти ж погана коханка, — спробував пожартувати він, і я усміхнулась. — Але треба обмінятись номерами телефонів.

Ми зробили це і ще раз відпили зі своїх склянок. Я записала відому особистість просто “Актор Том”.

— Цікаво, правда? Якби ти була письменником, я би не міг так швидко полюбити твою книгу. Актором — також. Потрібно довго придивлятись до гри, щоб зрозуміти... Що там ще? Живопис. Я взагалі його не розумію. Якби ти знімала фільм... Одним словом: музику можна полюбити за кілька хвилин. Ти зіграла пару пісень, і я зрозумів... Щось незвичне. Навіть не знаю, як це пояснити.

— Ніби крізь цю музику на тебе щось дивиться. Нелюдське, — раптом прошепотіла я.

Том замовк.

— Так. Щось таке.

Мені раптом захотілось напитись:

— Ти пригостиш мене?

— Ти ж казала, що тебе пригощає власник.

— Я подумала, що у тебе є гроші, а я й так йому не дешево обходжусь...

— Добре, нема питань.

Ми замовили ще по склянці. І коли їх принесли і поставили перед нами я нарешті відважилась сказати.

— Для мене творчість більше нагадує двері всередині мене, — відверто почала. — Це не здібності, котрі можуть бути корисними людям у різних сферах. Не геніальність, коли людина може створити щось нове і потрібне всьому світу. Талант — це радше прокляття. Тому що ці двері всередині треба відкрити і впустити те, що стоїть за ними. А потім головне лише одне — витримати те, що увійде...

Руки раптом почали труситись.

“Щось ворухнулось всередині мене. Щось невідоме. Таке ж, як і я, чи більше? Значно більше? Як воно помістилось у мені? І звідки прийшло?..”