Дака

РОЗДІЛ І. ТЯГАР ТВОРЧОСТІ - 5

***

Від Даки

“Ми втікаємо від нашої реальності у незвіданому напрямку. Чого я досяг у житті? Пробач, досягнув я дна...”

Із моїх пісень

Бар це місце, де люди руйнують свої життя у досить ефективний спосіб. Хтось курить, хтось п'є, хтось хоче виговоритись. Господи, всі люди так жадібно прагнуть виговоритись, що на це аж смішно дивитись. Немов якісь персонажі із комп'ютерної гри, до яких ти підходиш а вони кожного разу говорять одне й те саме. Дурнувато? Насправді, так і відбувається — всі люди торочать одне й те саме. У всіх розмовах. Скрізь. Вдома і на роботі. Вранці і перед сном. Грає та ж сама пластинка.

Бармен коротко глянув на мене і у кутику його губ з'явилась приємна посмішка. Красунчик. Такі хлопці мені подобались.

— Добрий вечір, Дака.

— Привіт.

Я спинилась. На плечі у мене була величезна сумка із інструментом.

— Ти сьогодні граєш? Не знав.

Юнак щось заклопотано розкладав за барною стійкою. Я скинула свою ношу на підлогу.

— Так склались обставини. Хіба ти не отримував розсилку?

— Я видалив всі месенджери, — зиркнув він на мене.

— Зло?

— Однозначно. Вип'єш щось?

— Як завжди. Трохи самбуки. Із кавовими зернами.

Бармен раптом спинився:

— Слухай, у мене до тебе буде прохання сьогодні.

— Справді? Що саме?

— Я хочу заспівати із тобою.

— Заспівати?!

— Так.

— Ну, до-обре.

— Не одразу. У кінці. Я підійду до тебе.

— Домовились.

— Класний капелюх, — кивнув він, і його посмішка стала ширша. Глибокі карі очі — його погляд був пронизливим для мене.

— Дякую, — я розгублено торкнулась свого головного убору і зробила незграбний крок вперед.

Але юнак уже відволікся на клієнта біля барної стійки. Кінець розмові. Він був новеньким у барі. Молодий, привабливий і чимось загадковий. Говорив повільно, але упевнено. Хотілось із ним познайомитись ближче, та я не знала, як це зробити. Сором'язлива дівчина невпевнена у свої зовнішності. Точніше не так — упевнена, що моя зовнішність не приваблива.

Я підійшла до своєї невеличкої сцени і почала розкладатись.

— Дака, привіт! — вигукнув хтось із залу.

— Привіт, — неуважно кинула я у сутінки бару.

Через хвилину з'явився Лук'ян. Виглядав він як завжди — немов щойно із ліжка після важкої п’янки. Кучеряве розпатлане волосся, сорочка пом'ята.

— Здоров, — він обняв мене. — Все добре?

— Все ок. Ти як?

— Як завжди. Принести тобі щось випити?

— Бармен обіцяв мені самбуку. До речі, як його звати?

— Е-е-е... Я не пам'ятаю. Спитай у нього.

— Дякую, ти допоміг, — іронічно промовляю.

— Не дякуй — мій бар завжди радий тобі.

— Оу... Ах-ха! Ти про це... Звісно.

Лук'ян підморгнув мені:

— Сьогодні я боровся за життя і воно дало мені ще один шанс. Скоро вернусь.

Юнак відійшов. Він любив говорити нестандартно і багато жартувати. Мабуть, тому я з ним і подружилась. Сталось це за звичною тусовкою у центрі міста. Прямо на вулиці компанія молоді випивала алкоголь просто із пляшок. Хтось мав трохи кальмарів, хтось — плетений сирок. Не густо, але й не пусто. І тут з'явився Лук'ян у жовтій куртці і вузенькими, як дві крапочки, зіницями. Явно накурений. Він почав декламувати вірші. А потім поділився травою.

— Мені здається ти йому подобаєшся?

— Кому?

Це повернувся Лук’ян. Він взявся допомагати мені розкладати інструмент.

— Бармену.

— То ти дізнався як його звати?

— Ні. Але ти йому подобаєшся. Він запитав про тебе.

— Що запитав?

— Ну, всяке таке. Дрібнички. Де ти живеш наприклад. Ха! Чекай тепер біля під'їзду гостей із квітами.

— “Ха!” — перекривила я друга. — Ще ніхто у житті не робив таке зі мною. Лук’ян, я із тих дівчат, за якими не впадають хлопці.

— Чого ти так вирішила?

— Із досвіду дізналась.

— Все у тебе гаразд. Худенька просто. Але ти симпатична. І цікава.