РОЗДІЛ І. ТЯГАР ТВОРЧОСТІ - 3

***

Від Даки

Існує простий страх. Повсякденний. Він більше схожий на тривогу. Люди тривожаться за гроші, за ріст цін, те, що ламається техніка вдома, за проблеми рідних. Все це дрібниці поруч із іншим — страхом за свою душу.

— Лук'ян, привіт.

Зі слухавки лунає сонне бурмотіння.

— Я тебе розбудила? Вибач, наберу пізніше.

— Ні... Все добре. Зараз згадаю, хто я.

Чекаю хвилину, щоб мій друг зміг оговтатись.

— Прикинься і співай. Так же кажуть? — продовжує він.

— ПрОкинься.

— А я думав треба прикидатись... Котра година?

— Дванадцята дня, — повідомляю йому.

— Йоханий бабай!

— Вчора пізно ліг?

— Сьогодні пізно ліг. Уже світало.

— Ясно. Катав в доту?

— Так. Зіграв пару каток. У барі був перед тим.

— Напився?

— Ні-і... Випив пляшечку коняку. Потім ще пивком доганявся. Буквально, пару крапель. А ти як?

— Нормально. Слухай, мені потрібна робота. Можна, я у тебе виступлю сьогодні?

— Е-е-е...

На іншому кінці щось зашаруділо. Лук'ян закашлявся. Дзенькнули скляні пляшки.

— Сьогодні? Такий собі день... Середа.

— Знаю. Але мені треба скоро заплатити за квартиру. Не хочу знову у батьків просити.

— Слухай, я можу влаштувати тебе офіціанткою.

— У твій бар? — жахнулась я.

Лук'ян уже багато років був власником бару, котрий відвідувала сумнівна публіка. Але якийсь дохід він приносив. Достатній для того, щоб Лук'ян міг ночами грати у доту, а потім до вечора спати у своїй холостяцькій барлозі і, немов вампір, вибиратись у сутінки надвір.

Я постійно злилась на нього за те, що він так бездарно тринькає своє життя, але Лук'ян давав мені роботу — декілька виступів на місяць у його закладі підживлювали мій скромний бюджет.

— Ні, не у мій. Знайшли б пристойне місце. Я би видзвонив своїх колег-власників барів і ресторанів. Ну ти зрозуміла — Васю би просто запитав.

— Я не хочу, — зітхаю. — Боюсь, після першого ж дня почну кидатись на людей і кусати їх.

— Прекрасно! Думаю, багато закладів шукають таку офіціантку.

— Я подумаю над цим.

— Добре. Зроблю розсилку. Може зберемо трохи публіки. Ти також напиши там своїм фанатам.

— Обов'язково, — збрехала я.

Хоч я уже кілька років займалась музичною діяльністю, та мій телеграм канал і сторінка у ФБ були порожніми, як мої кишені.

— Знаєш, я інколи запитую себе, — промовив Лук'ян, — чому ти досі не відома? Ти граєш, пишеш дуже круту, хоч і своєрідну музику... Коли я слухаю її, то мій кіт чомусь ховається у туалеті, але що він розуміє? Твоя музика сто відсотків має мати свою аудиторію. А ти ледве зводиш кінці із кінцями... Це не правильно.

— Лук'ян, будь-яка пляшка пива у твоєму барі користується більшою популярністю, ніж вся моя музика. Люди готові платити за майонез, але не за творчість. Написати пісню — це ж як два пальці об асфальт...

Він важко видихає:

— Ми щось придумаємо, Дака. Щось придумаємо...

— Так.

— Ну, до вечора.

Я поставила слухавку. Хай йому біс! Засмутив мене ще більше. Думаєш, я не ставлю собі всі ці питання? Із дня у день, із години у годину, кожного ранку і перед сном я ставлю собі одне й те саме питання: “Чому нічого не виходить?” Чому я вкладаю душу, а воно не працює? Мені не треба багато! Не мрію купити квартиру і новий одяг, мати автомобіль і користуватись айфоном. Лише на скромне прожиття. Лише хай щось почне мінятись.

Мій шлунок, як і мій холодильник — були порожніми. Я встала, пройшлась своєю  крихітною оселею. Однокімнатна квартира у спальному районі. Старенька, але доглянута. Я намагалась підтримувати тут затишок і порядок. За вікном були лише внутрішні двори і сірі багатоповерхівки. Облізлі і страшненькі. Сусідів над собою я ніколи не чула. Не знаю, можливо, там ніхто не жив? Тому що мене вони точно мали чути... Погляд мимоволі упав на інструмент. Але грати не хотілось — порушувати цю траурну тишу.

У приміщенні неба відкрита тюрма.

У приміщенні тіла відкрита пітьма.

У приміщенні духа відкрита розруха.[1]

І раптом посеред цього ненависного знічев'я, сталося дещо незрозуміле. Всередині мене щось ворухнулось і хтось чужий розплющив очі. Я сіла на підлогу і завмерла. Це не була тривога. Не те, що ми звикли відчувати щодня, бідкаючись про гроші і комунальні рахунки. Це був несамовитий страх за власну душу. 

Хтось всередині мене мовчав. Але він був присутнім. Присутній там, де мала бути лише я, лише моя власна свідомість. Чужак дивився. Спостерігав. А потім просто зник. Я зрозуміла, що уже хвилину не дихаю і хапнула ротом повітря.