РОЗДІЛ І. ТЯГАР ТВОРЧОСТІ - 2

***

Дезорієнтація. Це коли ти граєш якогось персонажа у фільмі і після знімального дня навіть не знаєш, куди себе подіти. Тому що забув хто ти, забув свою власну роль. Дезорієнтація. Це коли ти прокинувся у якомусь новому місці і не можеш зрозуміти, де вікно, де двері. А ще так буває, коли ти повернувся додому із іншої півкулі, проте не відчуваєш цього. Ти начебто у рідному місці, та все якесь незнайоме. І ти — незнайомий сам собі.

Кожен раз повертатись до ролі: “Яким я маю бути? Що я говорю? Що думаю і які вчинки роблю?”

Літак сів на посадкову смугу і залунали оплески. Щасливого приземлення. У літаку люди дуже добре розуміють свою вразливість перед примхами долі. Ми пережили  ще один день, але чи всі доживуть його — невідомо. Не подумайте, що я песиміст. Це проста статистика.

Я вдягнув темні окуляри, напнув кепку і поволі піднявся. Все для того, щоб мене ніхто не упізнав і не почав тикати пальцем. Або кидатись із криками “О, Боже, це він!”

Поволі, не порушуючи порядку, рушаю до виходу. І раптом хтось хапає мене за сорочку. Мале дівчисько дивиться на мене із сидіння зухвалими очима.

— А це не ви грали у тому фільмі?.. — відкриває вона свого роту.

— Якому? — питаю я, напружившись всім тілом.

У ній нема нічого милого. Лише сучасна нахабність молодого покоління.

Довкола купа людей, але якби їх не було, я би із величезним задоволення просто підняв ногу і пхнув це дівчисько у писок. А якщо вона би почала плакати, то додав би ще зверху...

— Ну, тОму... що недавно показували по кінотеатрах.

 Воно навіть не здатне запам'ятати назву фільму. Яке ж ти тупе створіння! А думає, що має право хапати мене за рукав, лише тому що побачила мене десь на екрані свого смартфону.

— То був не я, — шарпаю назад сорочку і поспішаю вперед.

Том, тримай себе в руках. Тримай себе в руках, ти ж умієш. Ти першокласний актор! Емоції — це твоя стихія.

У терміналі аеропорту на мене чекають. Формально, перед вилітом, я попросив, щоб мене ніхто не зустрічав, але це лише формально. Звісно, є одна людина, котра просто не здатна відмовитись від зустрічі зі мною.

— Осака! — махає він мені табличкою, на котрій написано “Осака”.

Це наше кодове слово. Щоб не привертати увагу публіки.

Я ледь помітно подаю йому знак і, тягнучи за собою валізу, рушаю до чоловіка із табличкою. Знайомтесь — мій агент Тільман або просто Тіль. Худий, високий і нав'язливий.

— Ти не міг не приїхати, — кидаю я йому, опинившись поруч зі своїм агентом.

Він не був найкращим у індустрії, але постійно добивався свого. Більшість не відмовляли йому саме тому, що якнайскоріше хотіли спекатись. Тіль був зі мною із самого початку моєї кар'єри. Разом із ним я досягнув вершини. Не завдяки йому, звичайно. Проте коли я часом думав позбутись його, то щось спиняло мене. Багато факторів і один із них — забобон, що разом із ним мене покине удача.

— Том, навіть не сумнівайся, я завжди знаю чого ти насправді хочеш. І зараз ти хочеш... спокою! — він задоволено поплескав мене по плечу. — Помогти?

Зірковий агент кивнув на валізу. Тепер під його протекцією була ще й низка інших іменитих акторів.

— Ні, все добре, — я озирнувся — перевірив чи за мною не біжить те дурне дівчисько. — То чому ти не даєш мені те, чого я хочу?

— Не можу. Це понад мої сили.

Під час розмови ми неквапливо йшли по терміналу, рухаючись до виходу. Термінал був наповнений людьми, котрі, здавалось, всі були дезорієнтованими. Між рейсом і пересадкою, між однією країною та іншою, між одним персонажем та наступним. “Хто я? Який мій шлях?”

— Ти голодний? — запитав мене Тіль.

— Ні. Після перельоту нема апетиту.

— Я тут із водієм. Куди тебе відвезти?

— Додому.

— Не хочеш заїхати на студію? Я би зібрав хлопців привітати тебе із закінченням зйомок.

— Ні, не хочу.

— Точно? Я навіть шампанське купив і кілограм дорогого сиру. Ти ж любиш дорогий сир.

— Не сьогодні, Тіль.

Ми вийшли надвір. Сонячне світло сипнуло у обличчя. Автомобіль стояв неподалік. Власний позашляховик кіностудії.

— Тобі все одно доведеться виступити перед ними. Поділитись досвідом, розказати як працюють у передовому місці індустрії! Чекай... я нормально висловився?

— У своєму фірмовому стилі.

Водій відчинив мені багажник, і я закинув туди валізу. Після цього ми обоє сіли на заднє сидіння.

— Куди? — флегматично запитав шофер, опинившись за кермом.

— Останній шанс передумати, — спокусливо (як йому здавалось) поглянув на мене Тіль. — Ну майже останній. По дорозі ще звичайно можна повернути.

— Куди? На студію?

— Ні. Поїсти разом. Чи ти на студію хочеш?

— Нікуди я не хочу, крім свого дому.