РОЗДІЛ І. ТЯГАР ТВОРЧОСТІ - 1

“Головне завдання людини у житті — пізнати свою справжню природу. Але після цього вона уже не зможе спокійно спати...”

Нотатки, джерело цитати втрачене

“Кажуть, жодне дерево не зможе дорости до раю, якщо його коріння не досягли пекла”.

Карл Юнг

РОЗДІЛ І. ТЯГАР ТВОРЧОСТІ

— Людина нічого не варта без творчості. Все її життя — це убивча, безглузда рутина. Робота — дім. Заробити гроші — потратити їх. Вдома прибрати, наварити їсти, випрати лахи, народити дітей, виростити їх, віддати їм все своє життя, всі свої сили, побачити, як вони просадили це і знехтували опікою... Правильно кажуть, я десь читала: “Ставтесь до своїх дітей, як до гостей у домі”. Так от — всі ці традиційні дії не будуть мати жодного значення без творчості. Творчість — це ніби проблиск світла крізь безмежну пітьму. Ковток свіжого пива жарким днем!

Я дивлюсь на цю сорокарічну жінку навпроти мене і несамохіть відпиваю вино зі свого бокалу. Люблю слухати її голос. Прокурений, низький, але чомусь приємний мені тембр. Часто у мене йдуть мурашки по шкірі від її голосу. Навіть не так: терпне потилиця, немов хтось гіпнотизує, заколисує мене.

— Все земне, але творчість — небесна. І люди такі тупі, що не розуміють цього. Хоча ні: вони просто зрозуміють це надто пізно. Як я — второпала, як поводитись зі своїми дітьми уже тоді, коли все було остаточно зіпсовано. Правда, Дака?

Вона раптом виводить мене із мого блаженного трансу питанням. Що? Я безпорадно кліпаю на неї очима.

— Ти мене не слухала? — посміхається жінка і також відпиває зі свого бокалу вино. Вона п'є великими ковтками. Так, що поки я справляюсь із одним бокалом, жінка спорожнює пів пляшки.

— Навпаки: я слухала тебе надто уважно...  Ніби занурилась у твої думки... Тобі видніше, звичайно. Ти все пережила. Я молодша від тебе на 15 років.

Лео фиркає. Її звати Елеонора, але вона просить називати її Лео.

— Ти постійно мені нагадуєш про те, яка я стара. Замовкни і краще зіграй

мені.

Я дивлюсь на синтезатор, що стоїть прямо переді мною. Більшість часу проводжу саме на цьому місці. П'ю не встаючи із-за нього, їм тут же — все перед цими чорно-білими клавішами.

— Що тобі зіграти?

— Та любу. Ти ж знаєш, я всі твої обожнюю. “Умри, якщо мене не любиш...” — наспівує вона свої хриплим тембром, і я вступаю акордами на фортепіано.

Я граю із дитинства. Ще дуже маленькою побачила у свого дядька фортепіано і почала бамкати по клавішах. Проте, на відміну від інших дітей, котрі швидко втрачають інтерес до цих негармонійних звукосполучень, я не здавалась. Тому, після години нестерпного концерту, дядько змушений був показати мені, як поєднувати ноти у акорди.

Після цього мій інтерес до музики лише наростав. Мене було важко відірвати від інструменту. Батьки боялись за моє здоров'я, але коли побачили, у якого демона я перетворююсь, якщо мені забороняють грати, перестали намагатись. “Хай краще одержима, ніж божевільна”, — здається так вони сказали, хоча я не впевнена — надто малою я почула ці слова. І почала співати. Паралельно із грою, я вигадувала ще й якісь дивні слова. Добре, що тоді я здогадалась не демонструвати свою творчість рідним.

— “Я ламаю руки, я ламаю губи...” — підспівує Лео.

Спочатку вона дивиться на мене закоханим поглядом, потім вона дивиться на мої руки і лише потім — її погляд втрачає фокус і поринає кудись у простір позад мене. Крізь всі ці декорації реальності. Розчиняється, немов цукор у воді. Про що вона думає у цей момент? Мабуть, про те, що й я, коли слухаю її голос — щось за межами простих слів.

Пісня закінчується. Якийсь час у моїй однокімнатній квартирі на окраїні міста панує цілковита тиша. Але музика звучить і далі всередині нас. За це я й люблю її — музика продовжує вібрувати всередині тебе, навіть коли зникає. І так було все моє життя. Я віддала музиці незліченні години свого часу, численні кіловати своєї енергії. Чому і для чого? Не думаю, що це можна пояснити так, як про це сказала Лео...

— А ти що думаєш про це?

— Що?

— Про те, що я тобі сказала. Творчість і рутину.

Я допила вино зі свого бокалу і ковтнула. Напій прогрів моє нутро. Хороше вино. Його принесла моя сусідка Елеонора. Вона завжди поводиться так, наче хоче споїти мене. Інколи, я ловлю на собі її дивний, замилуваний погляд. Можливо, так дивиться лисиця на качку.

— Я бачу це все трохи по-іншому.

— Як саме? — вона примружується і трошки нахиляється вперед.

Її чорне волосся спадає вниз на розріз декольте. Біла красива шкіра її грудей. І знову я бачу тут клавіші — білі і чорні. Інструмент, на якому можна зіграти.

— Не готова це тобі точно сформулювати... Але, здається, ти думаєш, що творчість дарує людям життя. Я ж думаю, що вона його забирає...

Лео посміхається і відкидається на спинку крісла. Вона бере пляшку вина із підлоги — там ще трохи залишилось.