УРОКИ ВІД ПЕ

Роби те, що любиш і люби те, що робиш.

афоризм

Кілька днів після лазні ми байдикували. Ну, не зовсім байдикували, наші дні були наповнені різними справами, але ми займалися ними без зайвої метушні, і це здавалося безділлям у порівнянні з подіями, що відбувалися раніше. Люсіль і П'єр поїхали у свій Лангедок, а нашу машину ще не полагодили. На прощання ми із П'єром по-братськи обнялися, і він мені порадив:

— Займайся бігом зранку!

— Навіщо? Я начебто не товстий.

— Тому, що в разі бійки тебе не зможуть наздогнати! Народжений бігати по пиці не отримає! Це я зрозумів зі свого досвіду!

— Ти, як завжди, жартуєш, — посміхнувся я, потискаючи його руку.

Дівчата розцілувалися і пообіцяли одна одній регулярно телефонувати. Ми з Пе помахали цій парочці, і їхня машина зникла за поворотом. Пе обняла мене однією рукою і, зазирнувши в обличчя, промовила:

— Мабуть, я занадто розслабилася, треба відновити твоє навчання!

Ну от! Уміє вона псувати гарні моменти! І моє навчання відновилося. Я, правда, натякав їй на дайвінг і пошуки скарбів затонулого корабля, про який вона мені говорила на болоті, але Пенелопа вирішила, що це може почекати, і почала навчати мене зануренню у світ снів і марень, а також "захисному щиту".

На четвертий день, після десятків докорів та невдоволеного бурчання Пе, у мене вийшло, і я опинився з нею у країні шепоту та білястої імли без знущання над своїм організмом. Я маю на увазі без примусового безсоння.

— А тепер веди мене до Брюса, — сказала мені вона, усміхаючись, і я зрозумів, що з якоїсь причини це їй було важливіше за все інше. Адже вона витратила цілих чотири дні для мого навчання новому і, як мені здавалося, марному навику. Проте вона, на моє зауваження, усміхнувшись, відповіла:

— Тепер у нас є ідеальне місце для зустрічей. Треба ще навчити тебе чути "далекий поклик". Втім, ми можемо домовитися, по яких днях зустрічатимемося для обміну інформацією, і хоч би ти був за тисячі миль, ми тут зможемо зустрітися і поговорити!

Старий знаходився там же і перебував у тій самій байдужій задумливості. Я хотів було йому гукнути, але Пе поклала долоню на мою руку, зробивши знак, щоб я мовчав. На її обличчі був небачений мною досі вираз, мені здавалося, що вона була схвильована й одночасно розчулена. Старий, не обертаючись, вимовив:

— Нарешті ти мене знайшла, Зіронько! Я чекав на тебе!

— Учителю, — тільки й вимовила Пе, і на її очах з'явилися сльози!

— Це твій учитель, про якого ти стільки мені розповідала?! — ошелешено спитав я, і Пе кивнула кілька разів головою, як китайська фарфорова статуетка.

— Нарешті цей старий жартівник вирішив і мене залучити до свого спектаклю, — вимовив Брюс і обернувся в наш бік.

— Це він про Нього? — запитав я, показуючи пальцем угору, і Пенелопа знову кілька разів кивнула головою.

— "Він" любить чорний гумор, — відповідаючи на моє запитання, сказав Брюс.

— І що? Ти тут сидиш триста років і чекаєш, коли Він захоче і тебе включити до трупи свого спектаклю?

— Я міг би похвалитися і назвати точну цифру проведеного тут часу, але на жаль, кілька разів я впадав у зневіру та відчай і забував вести підрахунок проведених тут днів.

— А тут і ночі бувають? — тупо поцікавився я.

— Ні, — посміхнувся Брюс, — це образний вираз.

— І чим же ти тут займався ще, крім споглядання темної води?

— Розмірковував і будував плани.

— Уявляю, скільки планів ти створив!

— Так, немало. А він досить непоганий хлопчина, — звернувся Брюс уже до Пе, — трохи наївний, але це не недолік.

— Мені важко дається його навчання, я просто не вмію вчити, можливо, тому що майже всього навчилася сама за твоїм записником.

— Ти його зберегла?

— І його, і все, що було в мішечку.

— Так, впізнаю цей перстень на його пальці. Якби його руки не були в кишенях під час нашої першої зустрічі, а під час другої — камінь не був повернутий до долоні, я дізнався б про те, що він твій учень, раніше. Але як я сказав, "Старий Жартівник" вирішив, мабуть, задіяти і мене у своїй виставі, яку сам ставить і дивиться, так що наша зустріч була неминуча. Тепер залишилася одна заковика, як мені вийти звідси?

— Так само, як і описано в твоєму зошиті, — стерши сліди сльозинок, спокійно відповіла Пе, з любов'ю дивлячись на Брюса. З такою любов'ю, що мене кольнули ревнощі.

— Ось як! Я тільки теоретично розробляв методику, щоб повернути до життя мою кохану, але колба з її душею безповоротно загублена в морі, і її вже не знайти.

— Хтозна, — напрочуд спокійно відповіла Пе, — я і Френсіс саме готувалися до пошуків, хоч ти мені й не розповідав, що ти так довго шукав на дні моря. Не розповів навіть через багато років після аварії корабля. А методика твоя реально діє, і допомагала мені жити весь цей час, поки я міняла тіла. Я, звичайно, не все, що записано в твоїй книжці, освоїла, і залишилися незрозумілі мною деталі, але думаю, тепер ми заповнимо ці прогалини, і я багато чого навчуся в тебе.

— Я б теж хотів багато чого навчитися, — вставив я свої п'ять копійок.

— Тоді почнемо прямо зараз, а то я вже розучився розмовляти, — відгукнувся Брюс.

— І яким буде перший урок? Чого ти мене вчитимеш? — поцікавився я.

— Спокою і спогляданню.

— Так я ж спокійний!

— Ні, в тобі маса почуттів — це ревнощі, розгубленість, острах, якщо не страх, і ще багато чого, і я все це бачу. Це погано.

— Що погано?

— Що тебе можна читати. Ти як посудина з вузьким дном, наповнена емоціями та бажаннями. Нічого поганого в емоціях і почуттях немає, але коли емоції киплять у посудині, їй важко залишитися непохитною, її трясе і розгойдує, і коливаються рішення. Тому треба вчитися приборкувати почуття та емоції, щоб, не розмірковуючи довго, йти до своєї мети вірною дорогою і не блукати по околицях. Але навчитися цьому спокою дуже важко.