МАДРИД

"Мертві єретики можуть бути піддані анафемі і можуть
бути засуджені після смерті... і це до сорока років."

"Світло Інквізиції" Бернард Коменсіс

У Мадриді планувалося свято. Король Карл II, заради своєї молодої дружини збирався спалити штук сто єретиків та відьом на Пласа-Майор. Народ обережно тріумфував, і до видовища готувалися заздалегідь, закуповуючи продукти та місця, звідки можна було милуватися дійством. Найбільш досвідчені враховували напрям вітру, який ніс жирну кіптяву і сморід горілих тіл. Звичайно, це не те, що було за Великого Інквізитора Томаса Торквемади. У його часи людей палили з більшим розмахом.

Але який був сенс добрим городянам сумувати за минулим, якщо глашатаї поважно ходили містом і кричали: "Мешканці міста Мадрида цим сповіщаються, що Святий Суд інквізиції міста і королівства Толедського урочисто здійснить спільне аутодафе в неділю, тридцятого червня цього року. Хто так чи інакше візьме участь у скоєнні або буде присутнім на вказаному аутодафе, скористаються всіма духовними милостями, які має в своєму розпорядженні..." коротше намічалася нетривіальна подія.

І можна навіть отримати можливість роздивитися короля і Марію-Луїзу Орлеанську, племінницю Людовіка XIV, шлюб з якою Карл уклав минулого року. Адже не кожен день простій людині вдається запросто побачити самого короля, або цю знатну француженку, дай Боже їм спадкоємця.

Крім того, може статися, сусіди донесуть, що ти не пішов дивитися на спалення єретиків, і ти сам опинишся серед цих іновірців. А коли розпеченими щипцями схоплять за неготове до цього тіло, то й до зізнань у зв'язках із сатаною недалеко. Але видовище! А значить — свято! У такі дні ставало в рази більше тих, хто молиться і істинно вірує!

Комусь свято, а для мене цей захід як для кобили весілля — голова у квітах, а дупа в милі та слідах від батога! — думав похмурий молодий хлопець у чорному плащі домініканського ченця. Його обличчя затіняв накинутий на голову каптур. Він поспішав вечірніми вулицями Авіли в монастир Святого Хоми. Пріор монастиря закликав його до звіту.

З одного боку, подумаєш, настоятель монастиря. Але він входив до ради найвпливовіших людей, у чиїх руках була доля країни. Адже цей монастир заснував сам Торквемада, який тут же був похований, як і Хуан — єдиний син католицьких королів Ізабелли та Фердинанда. Адже саме з часів їхнього правління домініканський орден став провідною і найавторитетнішою силою в цих землях — розмірковував мандрівник, — хоч, якщо подумати, все почалося раніше. З Катарського хрестового походу.

Тут було не чистіше, ніж на околиці міста, де його чекали у харчівні підлеглі. Іноді доводилося високо піднімати пологи плаща, щоб не забруднити їх в смердючій жижі з кінського посліду, людських випорожнень та інших відходів життєдіяльності "тернового вінця природи"— людини. Хлопцеві було двадцять шість і з них, принаймні, п'ятнадцять він люто дерся вгору з тієї смердючої діри, в якій йому випало народитися.

Я зробив правильний вибір, поставивши на домініканський орден. І не перерахувати на які приниження довелося йти і скільки брудних рук цілувати, щоб зараз нарешті отримати владу над життям інших! — думав він, широко ступивши вбік, щоб обійти калюжу. Не доречно згадався солодкий чернець Альфонсо. Він постійно кликав худенького Мігеля помолитися разом із ним. Обіцяв ситно нагодувати, намагався обійняти, збуджено здригаючись.

Дякувати Богові то все в минулому! Тепер я свій шанс не проґавлю і начхати, скільки людей заради цього здохне. Ото взяти того ж короля. Йому всього дев'ятнадцять років і він повний придурок та інвалід через всі ці родинні шлюби. І, швидше за все, з цієї причини дітей йому не бачити. А якщо так, то спадкоємця не буде, якщо королева не народить від когось ще. Й у цьому випадку країною керуватимуть французи.

У цей момент юнак озирнувся, ніби перевіряючи, чи хтось не підслуховує його думки, але крім п'яниці, що сидів у калюжі, нікого не помітив. Хлопець попрямував далі. Кажуть, король, окрім дитячих ігор зі своїми карликами у палаці більше нічим не займається. Всім керує його мати та як керує? — продовжив він свої роздуми, — ми ледве встигаємо відбиватися від ворогів і втрачаємо багатства, землі та авторитет. Звісно, за цих умов орден має можливість брати активну участь у політичних справах, але щось у отців-домініканців це слабко виходить. Занадто обережні. А ось я б зміг!

Він постукав у двері у високій похмурій стіні. За кілька хвилин хтось визирнув у віконце. Ще хвилин за п'ятнадцять двері відчинили, і його зустрів гордовитий неосяжний чернець з великою кількістю підборідь. Того, хто відчинив двері й стояв низько нахилившись у глибокому поклоні, мандрівник і не помітив. А ось цьому гладуну довелося шанобливо поцілувати пухку п'ятірню з обмотаними навколо неї вервицями. Адже саме він приймає та перевіряє його звіти про витрати й видає нагороду разом із компенсацією витрат.

— Абат чекає тебе у своїй келії, — просипів жирдяй голосом євнуха і пішов у численні ледь освітлені коридори, в яких можна легко заблукати.

Келією розкішне приміщення, де знаходився зараз абат, можна було назвати з великим натягом. Пріор закінчував вечерю і не запросив його до столу. Молодий чоловік покірно чекав, шанобливо схиливши голову. Після короткої молитви сказав, як і господар, "Амен" і, нарешті, отримав дозвіл поцілувати руку впливового настоятеля. Помітив, як той, майже непомітним жестом, гидливо витер руку після поцілунку.

Хазяїн келії не був схильний приділяти йому занадто багато часу, його вже більше півроку мучила печія, що чергувалася іноді з тижневими нападами подагри. Він дратувався будь-якою присутністю. Вислухавши доповідь про проведену роботу, поставивши кілька уточнюючих питань, він відіслав його до скарбника, отримати належну за роботу суму.

Трохи поморочивши йому голову зі звітом, жиробаз видав гаманець, або простіше сказати мішечок. Знайомий стандартний мішечок з нагородою. Але в ньому не вистачало кілька монет. На питливий погляд Мігеля той відказав: "на храм". Примовляючи на ходу: "Хай не збідніє рука того, хто дає!", гладун випровадив його за двері свого приміщення. Напевно, пересипле монети в свою кишеню. Шкода, що ти довірена особа такої могутньої людини, — думав, покидаючи монастир хлопець, — а то я почув би запах твого горілого сала.