ТАЄМНИЦІ КРОВІ

— Цілком можливо, що внучата племінниця двоюрідного дядька моєї бабусі згрішила з водолазом.
— А я й дивлюся, у тебе на обличчі біла пляма, ніби від маски. Ох уже ці таємниці крові та рідні…
— То пляма від того, що я засмагала у великих окулярах!

(звідки це, встановити не вдалося)

— І скільки нам пиляти до Барселони? — відкривши лептоп на коліні, запитав я Пенелопу.

Я купив все необхідне, щоб реанімувати його і не витрачатись на новий.

— Гадаю, години три, якщо не зупинятимемося.

— Що? Так швидко? — здивувався я, задаючи на Google-картах маршрут руху, — ну так, триста дванадцять кілометрів, три години з гаком.

— Якщо їхатимемо більше ста десяти кілометрів, дістанемося за три. Потрібно виїхати на північно-східну магістраль, вона дозволяє гнати з пристойною швидкістю, там односторонній рух і кілька смуг, — просвітила мене Пе.

За містечком Пуебла-де-Альфінден з лівого боку з'явилися натяки на пагорби, що поступово перетворювалися на невисокі гори. Це, звичайно, не справжні гори, але хоч ландшафт змінився. Вона гнала сто п'ятдесят, обминаючи фури, що рухалися посередині ідеальної дороги.

"Ну, ось як так, що у нас нездатні зробити таке покриття?"— подумав я, згадуючи дорогу до села Петра. Тут же дорога чітко розмічена і по узбіччях встановлені обмежувальні бар'єри по самі... ні, гадаю, трохи нижче, ніж по...

Був все ж певний кайф їхати на такій швидкості в машині без верха, і я з цікавістю дивився на всі боки. Зрідка траплялися щогли з надутими ковпаками в смужку, я звідкілясь знав, що по них визначали силу і напрям вітру. Це трохи дивно, не аеродром же. Може, це для великовантажних фур? Якщо фура порожня, то її може і здути за сильного вітру, але кому зараз вигідно ганяти порожні фури? Я глянув на обличчя Пенелопи і зважився завести з нею розмову.

— Добре, що твої батьки не запитали, як я навчався в іспанському виші, не знаючи мови.

— Френсісе, дика ти людина! При університеті є безкоштовні курси каталонської мови, крім того, викладання ведеться і для англомовних студентів, достатньо простої співбесіди або копії атестата про знання іншої мови.

— Євро-опа, гарячий млинець їй на макітру! — з плебейською заздрістю протягнув я і поцікавився вартістю навчання.

— Від трьох до шести тисяч євро, але іноземцям пропонують систему знижок і можна подати запит на стипендію. І взагалі, дивись у ноуті!

— Мені швидше запитати тебе, ти як Вікісловник, знаєш все. А чому такий розкид у ціні?

— Залежить від факультету.

Добре, не буду її відволікати від дороги, — подумав я і почав клацати клавішами ноутбука. Знайшов сайт університету, вибрав мову і заглибився в читання, час від часу підводячи голову, щоб озирнутися. В одному місці Пе почала скидати швидкість, і я випав з цифрового світу, тобто з інтернету. Побачив обмежувальний знак дев'яносто кілометрів та під ним табличку: "Рeaje toll". Пепе пояснила, що це означало: "Плата за проїзд".

Вона їхала дев'яносто, і ми перелаштувалися в лівий ряд для легковиків, поступово сповільнюючись. Фури тягнулися паралельно з нами в правій смузі. Дорога розширилася і стала метрів сто завширшки. Поперек дороги виросли сім роздільних коридорів і ще два ліворуч мали синій колір покриття, може, для спецмашин. Людей не було видно. І на зустрічному шосе така сама історія.

Пенелопа засунула пластикову картку в щілину платіжного терміналу, натиснула кілька кнопок і отримала талончик. Ага, татова кредитка пішла в хід. Ми рвонули вперед. Незабаром знову з'явився знак сто двадцять, і Пенелопа знову придавила педаль газу. До Барселони залишалося двісті п'ятдесят три кілометри, інформував знак, і я здивувався, що ми непомітно проїхали майже сто кілометрів.

Арагон не багатий садами, пустельна місцевість і дерев мало. Принаймні вздовж дороги я їх не бачив. А Пе сама перервала довгу мовчанку і почала розповідати мені, що такі фрукти, як мандарин і апельсин, тут збирають у зимові місяці, а вже в березні-квітні сезон закінчується. Це вона, мабуть, згадала моє запитання про апельсини в саду її батька. Там стояли дерева без плодів, от і запитав. Поки вона говорила, я нахилився до неї, щоб їй не треба було напружувати голос.

Вона вийняла з рота пасмо волосся, що потрапило туди, і відкинула за підголівник крісла, де гарячий вітер тріпав її гриву.

— А зараз, — продовжила вона, — тільки почався сезон збору винограду, але краще почекати до вересня, тоді він набагато солодший і ароматніший. Апельсинами нового врожаю можна буде поласувати лише в листопаді. Зате бананів і лимонів тут цілий рік вдосталь, без перерви.

— Ото я й дивлюся, у наших супермаркетах лимонів і бананів всю зиму хоч греблю гати. Ну, а зима тут буває?

— У Барселоні взимку майже двадцять, але в центрі країни є області, де температура опускається значно нижче, але вода все ж таки не замерзає. Це там, де є гори. А ось на Канарах завжди не нижче двадцяти двох!

— Канарські острови— це вже практично Африка, — зауважив я, пригадуючи уроки географії, які я так любив, — не знав, що вони належать Іспанії, чи забув.

— Зате в Барселоні вода тепліша, — відповіла Пе і радісно посміхнулася.

— Набрала купальників?

— Не без того, у мене їх виявилося багато. Хочу позасмагати.

— Ти й так уже не схожа на бліду поганку.

— Френсісе, ну ось як ти розмовляєш із гарною молодою дівчиною?

— Та тобі ж триста років!

— Зараз пригальмую і висаджу на узбіччі. Іди тоді пішки до свого Мухосранська, де може і знайдеться хтось жіночої статі, хто стерпить таке неповажне звернення!

Ох, як же швидко змінюється настрій молодої дівчини, коли їй натякають на вік!

— Я тебе дуже поважаю, — пішов я на мирову, — вибач.

— Ага, — засміялася вона, — злякався! Йти ж доведеться далеко!

Я зиркнув на спідометр, де стрілка показувала трохи більше ста двадцяти, а складалося враження, що їхали вісімдесят. Такими дорогами навіть Петін запорожець витримав би років сто, а це вже показник!