Глава 10

- Ліза, мене дуже турбує Олена і твої стосунки з нею, - каже мені мама телефоном вранці у понеділок.

Я дзвоню їй з офісу і говорю бадьорим голосом. Хоча стан після цих вихідних як у вантажника, що відпрацював зміну. Я не знаю точно, як почуваються вантажники, але можу припустити, що так, як я зараз.

Після, вибачте, такого насиченого вікенду.

- Все нормально, мам. Завтра вранці я заїду до тебе, покажу останні  фотографії Даші з садка.

У телефоні накопичилося багато всякого та різного, а мама вже кілька тижнів не бачила свою правнучку.

Я прагну доставити мамі задоволення.

Потрібно визнати, це не завжди виходить.

Але мама продовжує висловлювати занепокоєння з приводу наших стосунків.

- Та все нормально, мамо. У нас все добре! Що тобі привезти завтра із продуктів?

- Все є, Лізо. Нічого не потрібно. Поговори з Оленою. Щось там не так. Скажи їй, що так не можна ставитися до дитини та чоловіка.

Дякую, люба мамо, за пораду.

- Як ти сьогодні спала? - питаю я.

- Усю ніч не заплющила очей.

- Ну то поспи вдень.

- Чого це я вдень спатиму?

- Ну гаразд, мам, пока.

- Так, до побачення, Лізонько.

- До побачення, матусю!

- Знаєш, Лізо, я подумала: як ми зустрічатимемо Новий рік?

- Мамочко, як завжди: я приїду до тебе, а молодь (якщо зможе і захоче) підтягнеться. Ти не будеш сама, не бійся. Мамо, я на роботі, я пізніше передзвоню.

- Так-так, звичайно, не відриватиму.

- Пока, матусю.

- Пока, Лізонько. Ліза!

- Що?

- Не купуй більше кросворди. Стоять дорого, а я все одно нічого не можу відгадати. І весь час підглядаю.

Так, матуся, я не купуватиму кросворди, попри всі поради лікарів. Але не через ціну. Історія з твоїм призом поки що не стерлася з пам'яті.

- Добре, мамо. Ну, все, прощаймось. Я в обід подзвоню.

- Лізо, ти у шапці? Вранці було мінус шість!

- Мамо, я на машині. Без шапки.

- Потрібно носити шапку, Лізо. Ти ж можеш застудитись!

- Мамо, можна я трохи попрацюю?

- Та хто ж тебе тримає? Працюй на здоров'я.

Справді, хто мене тримає?

Дякую, матусю!

Я відкриваю файл із новим проєктом. Потрібно підготуватися до зустрічі, яка, швидше за все, розпочнеться з моїх вибачень. Нестор уразливий. Це знають в офісі. Милий, але уразливий. Гадаю, він довго наважувався на те, щоб запросити мене на каву. А тут - Брагіна зі своїми проблемами вималювалася. А я знову перед усіма винна і всім винна.

Дзвонить Олена.

- Мамо, ти не можеш сьогодні по обіді приїхати? Даша захворіла. Я викликала лікаря, він прийде у першій половині дня. А по обіді у мене дві пари. А Сергій звільниться лише до шести.

Як з'ясувалося, вчора Сергій повернувся додому після своїх справ не о третій, як обіцяв, а о п'ятій. І для того, щоб загладити вину, повів усіх на ковзанку. Дівчата добре повеселилися. Даша була спітніла, потім замерзла, потім знову спітніла. Сьогодні температура.

- Олена! Сьогодні аж ніяк не зможу. Нехай Сергій постарається. Не можу, Олено.

Я слабо уявляю, як я прийду до Нестора і почну знову відпрошуватися з роботи. У мене таки совість є.

- Мамо, невже ти не можеш піти раніше? Я так рідко тебе прошу!

Так, доню, тобі не доводиться просити… На жаль…

- Олена, будь-якого дня, тільки не сьогодні. Я не можу, Олено!

- Ну добре. Тоді Даша посидить одна. Зрештою, треба ж колись починати. Окей, мамо, можеш не турбуватися.

- О котрій годині ти йдеш?

- О третій.

- А Сергій прийде о шостій?

- Так. Плюс-мінус.

- І дитина з температурою три години сидітиме одна у квартирі? У шість років?

- Чому б і ні, мамо. Якщо ніхто не може відпроситися.

- Чому б тобі не піти на лікарняний, Олено?

- Я вже казала тобі, мамо. В нас не заведено брати лікарняний. Не бачу сенсу пояснювати ще раз.

- Олена!

- Гаразд, мам, викручуватимемося самі.

Я чекаю, коли Нестор Миколайович приїде до нашого офісу, і біжу до нього в приймальню.

- Ну що, Лізо, прийшли посипати голову попелом?

Він усміхається і голос його звучить набагато тепліше, ніж учора телефоном. Напевно, і він зрозумів: ну бувають обставини.

- Так точно, Несторе Миколайовичу.

- Давайте за пів години, га? Візьміть із собою всі матеріали, будь ласка.

- Несторе Миколайовичу!

- Так, люба моя?

- Вибачте мені, будь ласка…

- Вважаймо, що ми закрили питання?

- Так!

- За пів години вас влаштує?

Я роблю глибокий видих.

- Ні, Несторе Миколайовичу. Я не зможу. Я хотіла попросити… Вибачте, заради Бога…

Я не можу припустити, щоб застуджена Даша сиділа вдома сама наприкінці листопада, коли темніє рано.

- Що, Ліза, знову подружку треба рятувати?

- Тепер не подружку. Внучку. І доньку.

Він опускає очі.

- Добре. Ідіть, Лізо. Я вас відпускаю.

Я роблю крок до столу.

- Ну, бувають же обставини! Нестор! Ну невже я б відпрошувалася після вчорашнього, якби мені не треба було позаріз?

- Вам, Лізо, що, обличчя моє не подобається або тон, яким я з вами говорю? А я ж сказав: Ідіть.

- Можна?

- Та йди ти вже заради Бога, - Нестор махає рукою.

- А ти мене не звільниш? - питаю я, відчувши, що хмарки, здається, зникли. Заодно переходжу на «ти».

- Звільню, - відповідає він.

- Ну вибач ще раз …

- Лізо, йди, поки я не передумав …

- Спасибі!

- А знаєш, Лізо? Вважається, що туга (зелена або чорна - все одно) підкрадається повільно, навшпиньки. Начебто все й нічого, трохи засумувало, трохи нудно, а потім розумієш: вона вже тут. Так вважається. Але іноді... Вона просто накриває тебе хвилею, і ти навіть не намагаєшся виринути... Я розумію, чому раптом усі стали психологами. Потрібно ж якось виживати, правда?