Глава 8

- Ліза, це така ганьба… Така ганьба…

Я сиджу на маминій кухні й бачу її в зовсім похмурому стані. Я маю на увазі маму. Кухня - у повному порядку.

- Ти будеш щось їсти? - Запитує мама.

- Ні дякую! Мам, розповідай, га?

- Я навіть не хотіла тобі казати.

- Мам, мені все можна і треба казати. Або вже не починати. Розповідай…

- Це така ганьба, Лізо, що я не можу схаменутися.

Три дні тому мати вирішила зробити голубці. З одного боку - що сказати? Молодець. З іншого - страва все-таки трудомістка. Особливо якщо робити за всіма правилами. Я пропонувала - давай, мовляв, я зроблю та привезу тобі. Ні. Я що? Вже голубці не можу приготувати?

Ну що ж… Вперед, мамо!

Спочатку вона сходила по капусту на ринок. Потім - за фаршем у кулінарію. Рис, дякувати Богові, знайшовся вдома. Томат - теж. Загвіздка вийшла зі сметаною.

Річ у тому, що моя улюблена мама не їсть молочних продуктів. Не любить. Скільки я намагаюся переконати її в тому, що для постарілого (щоб не сказати більше) організму корисні й кефір, і сир, і молоко, переконати маму так і не виходить.

Отже, сметана!

Мати не купувала її вже кілька місяців. Вона і без цього погано орієнтується у цінах. Плутає двадцять і двісті, наприклад. Але ... Коли в найближчому магазинчику вона побачила пачку сметани за 36 гривень, то їй нічого не залишалося робити, крім як сказати продавчині про те, що вона (мама) ще не збожеволіла. Продавчиня, за старою радянською звичкою, відповіла, що не вона призначає ціни, і… хочете - беріть, не хочете - не морочте голову.

Мама пішла в наступний магазин і знайшла сметану по 28. Вирішивши, що це ще дуже дорого, мама, відваживши продавцю пару люб'язностей, рушила далі.

Натрапивши на сметану по 33 гривні, мама почала розповідати вже третьому продавцю сумну історію своїх голубців, що поки що не відбулися. Як я припускаю, розповідь була пересипана цитатами із класики. Але продавець терпляче чекала на рішення цієї інтелектуалки, яка «сто років не робила голубці й, напевно, ще сто років не робитиме, бо ціни на сметану просто зашкалюють».

У результаті, розпрощавшись із продавчинею та чергою, яка вишикувалася за нею під час оповідання, мама вирішила повернутися туди, де бачила сметану по 28.

Зробивши кілька кроків від ґанку магазину (а треба зізнатися, що мама ходить досить повільно) вона почула, як хтось її наздоганяє.

- Вибачте, будь ласка, - дівчина років сімнадцяти тримала в руках пакетик зі сметаною, - Дозвольте вас почастувати.

Мама остовпіла.

- Дівочко, та що ти?

- Я просто хочу вас пригостити. У цьому нічого такого немає. Будь ласка.

- Та ти що? В мене є гроші. І я можу купити пачку сметани. Просто... Ну, вони ж крутять ціни... Не вигадуй, моя гарна... Я що, схожа на зовсім бідну стареньку?

- Ні, що ви! Тільки не ображайтеся. Це я не для вас. Це я для себе.

Дівчина сунула мамі в сумку пакетик зі сметаною та швидким кроком побігла до метро.

- Почекай, я тобі гроші віддам! - Мама почала ритися в сумці в пошуках гаманця, але дівчина помахала їй рукою і зникла з поля зору.

- Ліза, це така ганьба, така ганьба…

Мама ніяк не може заспокоїтись. Нещасна сметана лежить на столі.

«Так, матусю, це трохи ганьба. Ми, дякувати Богу, не такі бідні, щоб приймати частування від перехожих», - думаю я, але вголос, звичайно, не кажу.

- Та гаразд тобі… Прямо ганьба… Дівчина хотіла зробити хорошу справу, а тут ти підвернулась. Нехай у неї все буде гаразд. Не страти себе.

- Ліза, ти поїсти хочеш?

- Ні, дякую, мамо, тільки кави поп'ю.

- Ти гидуєш?

- Бог із тобою, мамо. Просто не голодна.

- Ти нічого не їж, Лізо!

- Мамо, мені корисно іноді нічого не їсти.

- Лізо, невже я виглядаю як жебрак?

- Ну що ти, мамо, ти маєш добрий вигляд, і по тобі ніколи не скажеш, що ти бідна. Ти дуже пристойно виглядаєш.

- Але це жахливо, Лізо!

- Мам, тут немає нічого страшного. Людина зробила добру справу. Потрібно вміти приймати допомогу. В цьому немає нічого страшного. Я теж іноді оплачую чеки людей похилого віку десь у супермаркеті. І це не говорить ні про те, що я - надто багата, ні про те, що вони - жебраки. Просто я добре знаю розміри ваших пенсій… Не хвилюйся.

- Ти, може, щось з'їси?

- Мамо, ти вже п'ять разів спитала.

- Хіба? А тобі важко відповісти? Ти ж нічого не їж!

- Мамо, все добре. Я не голодна. Я їм достатньо. У мене вдома багато їжі. Чого ж ти не робиш голубці, через які весь сир-бор?

- Я хочу віддати комусь цю сметану. От піти до церкви, наприклад, і комусь подарувати. Чи можна так зробити? Як ти думаєш?

- Мамо, заспокойся нарешті з цією сметаною! Заспокойся. Використовуй її та забудь. Дякую дівчинці, дай їй Бог здоров'я.

- Ліза, яка ж ганьба! Невже я схожа на бомжа?

О, мамо…

Одним із сумних відкриттів мого життя було таке: настає час, коли немає сенсу щось доводити та пояснювати. Просто немає сенсу.

Раніше мені завжди хотілося - у суперечці чи просто діалозі - все розставити по поличках і хоча б спробувати досягти розуміння. Адже ми всі - люди. І говоримо однією мовою. Здавалося б, що простіше? Поясніться один з одним, панове! І буде вам щастя!

Та ні…

Настає час…

Коли просто немає сенсу.

А літні люди продовжують жити за принципом: я зроблю так, як я хочу (бо це правильно), а ви потім розрулюйте (бо я - стара людина).

О Боже!

- Ти, може, щось з'їси, Лізонько?

- Ні, мамо, дякую. Їсти не буду. Вирішімо, ми записуємося на прийом до інституту геронтології чи ні.

- Куди? - перепитує мама.

З інститутом геронтології ми маємо особливі стосунки. Біда в тому, що мати не вірить лікарям. А лікарі, тепер, самі знаєте, які. Хоч десяток обійди, все одно, в результаті, сам вирішуватимеш чим і за якою ціною лікуватися. Коли мама розчарувалась у всіх невропатологах Подільського району міста Київ, ми вирішили звернутися до інституту геронтології. Записалися (як належить) і вирушили на прийом.