Глава 7

Іноді мені здається, що мене просто нема. Я існую тільки в уявленні мами, Олени, Даші, Брагіної, Серафими Едуардівни та ще кількох людей. Я кручусь в їхніх орбітах. Я існую десь на перетині їхніх орбіт.

Мене немає.

Де я?

Я живу в цьому світі як мозок мами, підтримка Олени, щемливе обожнювання Даші, «жилетка» для Брагіної та об'єкт моралі Серафими.

Хто я?

Якщо не буде цих людей, чи лишиться щось від мене?

Від світових думок мене відриває дзвінок матері. Причина - більш ніж прозова.

Мама зачинилася на всі чотири замки у двох дверях своєї квартири й не може відчинитися. Біда в тому, що два ключі залишилися в замках зовнішніх дверей, а вони не можуть відкрити внутрішню.

- Я зараз приїду, - кажу я, - Тільки не хвилюйся.

- А що ти зробиш? - Запитує мама.

- Щось зроблю, - обіцяю я, хапаючись за пальто.

Дорогою з ризиком для життя дзвоню до поліції, пожежної охорони, до МНС. Я - не божевільна, я дзвоню у всі ці організації не з власної волі. Мене ганяють по колу - диспетчер, черговий, гарячі лінії - і всі запитують, чи все гаразд із мамою, але ніхто не поспішає допомагати.

Я під'їжджаю до маминого будинку. Вона маячить у вікні з дуже стурбованим виглядом. Я підіймаюся на другий поверх і безрезультатно намагаюся відчинити двері зовні.

Нічого не виходить.

Мене трясе, але найбільше я боюся, що ось-ось почне трясти маму, якій для тривоги та занепокоєння багато не треба. А тут таке…

Мені в голову відразу ж лізуть думки про пожежі та витік газу - словом про ситуації, коли потрібно тікати з приміщення - і мене трясе ще більше.

Приїжджає поліція. Я показую їм маму у вікні, і пояснюю, що я - донька. Нехай скажуть, що робити. Влізти через балкон? Виламати двері? Зламати замки?

Що робити, чорт забирай?

Нова поліція поводиться ввічливо, але марно. Пропонують мені знову зателефонувати до МНС.

- Телефонуйте самі, - кажу я поліцейським, - Вас вони швидше послухають.

У процесі передзвону (мама продовжує маячити у вікні) з'ясовується, що в нашому місті не так вже й багато пожежних сходів. Двоє поїхали «на труп», а решта обслуговує монтаж якоїсь конструкції до міжнародного фестивалю. Я шалено рада і за наше місто, і за те, що в ньому відбуваються міжнародні фестивалі, але... що мені робити?

Поліція їде, побажавши мені «доброго дня» і порекомендувавши звертатися до приватних структур. Вони, поліція, не мають права впиратися на чужу територію.

Мені хочеться верещати від злості та безсилля, але я безтурботно посміхаюся мамі. Машу рукою. Скоро, мовляв, усе буде гаразд. Тримайся, матусю!

Я проклинаю свої чоботи на шпильках, в яких я цілком нормально почуваюся за кермом, але нестерпно «на ногах». Попросити маму викинути у вікно якісь капці чи кросівки? О Боже…

Ситуація, напрочуд, дозволяється просто.

Мамин сусід зверху - людина досить андеграундного вигляду - дає мені телефон «приватного ведмежатника». Його приятель зовсім недавно був у такій ситуації.

Я дзвоню по даному мені телефону і через десять хвилин в мамин двір в'їжджає цілком пристойний мікроавтобус з рекламою послуг: розтин замків, розтин сейфів.

Спеціалісти високого класу. Тонка праця!

Ще за десять хвилин відкрито всі чотири замки. Інтелігентного вигляду «ведмежатник» із руками піаніста акуратно кладе в гаманець мої 1200 гривень - по 300 гривень за один замок.

Але які тут можуть бути підрахунки? Мати врятовано.

Ми сидимо на кухні у мами. Я нервово курю і п'ю третю чашку кави. Мама пропонує мені пообідати та розповідає як вона відкрила для себе Мамина-Сибіряка… А ніколи їм не захоплювалася!

Дзвонить Олена.

- Мам, коли їхатимеш до нас, купи пакет молока, добре?

Добре, доню... Я, здається, випустила з уваги, що сьогодні ввечері я знову сиджу з Дашею.

- Як там бабуся? - Запитує Олена.

Я коротко описую ситуацію.

- Ми можемо чимось допомогти? - із ввічливості уточнює Олена. А де ви були, дорогі дітки, коли я рятувала вашу бабусю із закритого власноруч простору?

- Ну передавай їй привіт від нас і поцілунок, - з полегшенням зітхає Олена, - Я наберу її ввечері. Нехай тримається молодцем.

- Я передам. Добре…

Перед моїм відходом мама читає вголос Ахматову:

- Я п'ю за зруйнований будинок,

За зле життя моє,

За самотність удвох

І за тебе я п'ю.

Лізо, послухай... "За те, що Бог не врятував..."

- Добре, мам, я вже помчала. Слава Богу, що все гаразд. Не чіпай нижній замок у внутрішні двері. Я навіть ключ заберу, щоб ти його знову не закрила так. Його треба просто зняти. Колись.

- То що, я тепер залишаюся з відчиненими дверима?

- Мамо, тобі мало трьох замків?

- Я і з чотирма боялася, а тепер - лише три…

- Мамо, трьох замків цілком достатньо. Одягайся та йди у сквер. Погода непогана.

- Лізо, я там блукаю зовсім одна. Там нема людей.

Я знаю, що у сквері завжди достатньо людей, просто не всі вони готові слухати розмови мами.

- Лізо, може мені пустити якихось квартирантів? Все ж таки люди будуть у квартирі…

- Мамо, не вигадуй! Тільки тобі чужих людей тут не вистачало! Іди в сквер та гуляй. Коли прийдеш, звари легку кашку, потім увімкни телевізор, якраз почнеться твій улюблений Данилевич.

- Ліза, він зіпсувався зовсім. Там показують такі страхіття. Скажи, навіщо?

- Мамо, вони просто роблять шоу. І в нього ще все набагато пристойніше, ніж в інших. Їм потрібне шоу, мамо… Ми з тобою тут нічого не змінимо. Чи дивимося те, що є, чи не дивимося зовсім…

- Лізо, послухай…

Сковзить сльоза з-під втомлених повік,

Дзвонять монети на церковному блюді.

Про що б не молилася людина,

Він неодмінно молиться за чудо.

Щоб двічі дві раптом виявилося п'ять,

І трояндами раптом розцвіла солома,

Щоб до себе додому прийти знову,