Глава 4

Прагнення «не проходити повз сирі, убогі та нещасні» у мене від мами. У неї взагалі ця якість просто зашкалює. А я працюю над собою, намагаючись фільтрувати ситуацію. Не завжди виходить, щоправда.

Мама ж у цьому сенсі пішла у бабусю. Ще в дитинстві пам'ятаю, як у бабусі в будинку постійно жили якісь дивні люди - то цигани, які приходили зняти кімнату вдвох, а потім заселялися (як нам здавалося) всім табором, то - якісь вагітні дівчата, яких вона знайшла на вокзалі, то - сумнівні люди, у яких кримінальне минуле було написане на обличчі. При цьому бабуся вдавалася у кожну історію, розселяла, клопотала, захищала. А потім (царство їй небесне) опинялася в дурні.

Очевидно, це у нас сімейне. Так само як краса.

Намагаюся жартувати.

Погано виходить.

У середу весь ранок заспокоюю маму з приводу призу. Приїхала до неї спеціально, щоб доповісти, що я жива-здорова, час провела добре, все нормально, матуся.

Як з'ясувалося, зараз її турбує зовсім інше.

З одного боку, шкода прогаяти такий спокусливий приз, з іншого - вона боїться, що вони прийдуть прямо додому і почнуть її змушувати щось купити. А вона - жінка слабка та самотня. Може піддатися.

- Не прийде до тебе ніхто, - кажу я, - А якщо прийдуть, питай із-за дверей «хто там». І не відчиняй. Скажеш, що жодних товарів не замовляла та призів не вигравала.

- Як же я скажу? Я сама дала їм адресу.

- Так не тремти, а роби висновки, - кажу я, - Щоб наступного разу не давати свою адресу будь-кому. Або запитай мене, перш ніж давати.

- То що мені тепер робити?

- Нічого!

- А якщо вони знову зателефонують?

- Скажеш, щоб не дзвонили більше.

- А як прийдуть?

- Не відчиниш двері.

- Як я не відкрию?

- Руками, мамо! Не відкриєш і все!

Мама зітхає. Дивиться докірливо.

- Я не можу, Лізо, не впускати людей і не відчиняти двері. Навіть не знаю, розповідати тобі чи ні. Не хотіла говорити…

- Мамо, коли ти так починаєш, мені хочеться застрелитись!

- Лізо, не говори дурниць!

Витягаю з мами чергову історію. Вона розповідає повільно, з відступами, мої запитання, що наштовхують на суть, відкидає, ніби вони зовсім недоречні. На описах природи мені хочеться верещати. Але слухаю. Розумію: як може, так і розповідає.

Мама гуляє біля будинку у пошуках відповідної компанії. У неї є своє оточення, але ці знайомі та сусіди не розуміють висоти Лермонтова та тонкощі Ахматової. А розмови про те, що і скільки коштує, і що можна приготувати на обід, мамі вже набридли. Тому іноді вона ходить одна. Цікаві зустрічі не змушують на себе чекати.

Біля мами зупиняється машина, і водій ламаною російською запитує її про те, як проїхати до поліклініки. Мама, яка іноді блукає своїм районом у пошуках найближчого магазину, в який вона ходить уже років тридцять, починає пояснювати.

З пасажирського сидіння виходить хлопець і пропонує мамі сісти до них у машину і, як то кажуть, «на місці» показати дорогу. Мама розповідає їм про своє

порушення мозкового кровообігу та про те, що навряд чи зможе їм допомогти. З заднього сидіння з'являється дівчина і починає розповідати щиру історію: брат у лікарні, потрібна операція, за яку треба заплатити. Хлопець дістає з куртки пачку доларів і пропонує мамі поміняти їх на гривні за найвигіднішим курсом. Інакше брат загине. У мами, дякувати Богові, немає таких грошей ні з собою, ні вдома, про що вона зі співчуттям їм усім повідомляє. Вони пропонують їй зайняти у сусідів, бо курс вигідний, а брат гине. Мама розповідає їм, що сусідів немає вдома, та й гроші позичати їй якось незручно. Тоді дівчина просить пустити її до туалету.

І мама, яка боїться будь-якого шереху і дзвінка, проводить цю дівчину до себе додому, дозволяє сходити в туалет, і, почуваючи себе абсолютно безсердечною людиною, обіцяє їй спуститися і проїхати з ними до поліклініки.

Коли моя жалібна мама знову напнула пальто, зачинила двері на чотири замки та спустилася вниз, машини там уже не було.

- І тебе не збентежило те, що вони зупинилися питати дорогу у літньої людини, яка за визначенням орієнтується гірше, ніж молода? Тебе не збентежило, що брат у лікарні, а дорогу вони шукають до поліклініки? Тебе не збентежило те, що на сусідній вулиці (по якій вони проїжджали) штук п'ять банків, де вони, за потреби, могли б поміняти гроші? Тебе не збентежило, що на тій же вулиці штук десять кафе, де можна сходити до туалету? Мамо, ти що?

- Не можна так ставитись до людей, Лізо, - каже мені мама, - Раніше такого не було. Люди допомагали одне одному. Не проходили повз…

- Мамо, я не знаю, що саме вони хотіли від тебе чи твоєї квартири, але… Шахрайство є. Мамо! Навіщо ти вплутуєшся в подібні історії?

- Ліза! Ти б чула, як вона розповідала про брата! Ніколи я не думала, що ти така безсердечна!

- А ти, мамо, якщо така сердечна, не скаржся потім.

- Я тому й не хотіла тобі розповідати. Ти не розумієш…

- Що? Я не розумію?

- Стиснула руки під темною вуаллю...

   Чому ти сьогодні бліда?

   Від того, що я терпким сумом

  Напоїла його доп'яна.

- Мама?

- Мені тато майже щодня сниться. Ліза! Я дивлюся на будь-якого невисокого літнього чоловіка і думаю - та ось він іде! Ліза!

Папи немає майже вісім років. У мене теж серце стискається щоразу, коли щось нагадує про нього. Але я не можу говорити про це з мамою. Не знаю чому. Час, звичайно, лікує, але… лікує якось дивно.

- Мамо, мабуть, треба до церкви сходити. Поставити свічку за упокій. Помолитися. Хочеш, разом сходимо?

- Навіщо це? Що я сама до церкви не схожу?

Мама повертається «на свого коника». Я виходжу від неї вичавлена ​​як лимон. Бачу, що їй веселіше не стало.

Терпким сумом…

Але ж у мене ще купа справ сьогодні! Заїхати на роботу на нараду, потім - до Даші - поцілувати та вщипнути за попу (це наша з нею таємниця, вона мені повідомляє, навіщо саме я до неї приїжджаю), а потім - тра-ля-ля - починається особисте життя.