А ти йому не довіряєш

- І справді. - Таня удала, ніби не чує натяків на те, що я якийсь не такий. Бо тільки вона має право робити мені й малим зауваження. - Сусідці треба поїсти. А дитині поспати. Немовля вам не лялька. Таку манюню не можна через кілька днів після пологів весь день тягати в транспорті туди-сюди. Вона там набирається мікробів просто тому, що комусь хочеться всім її показати. І ще у мене враження, що наш дідусь щось знає, але нам не каже. І мене це нервує.

- А у мене враження, що він натякає на те, що я маю всиновити чужу дитину. Тільки тому, що її мати колись послухалася одної з кількох моїх порад щодо її особистої ситуації. - додав я.

- Мені все одно, хто що знає. Я хочу поставити крапку в цій історії. - гаркнув Степан і розбудив малу.

Белла підвелася, передала дитину Тані, вхопила віника з-під печі й зосереджено та методично  почала бити ним Степана. Мовчки й зло. 

І йому залишалося або ступити крок назад, зачинити за собою двері й поїхати додому, або затулити голову руками й не залишатися на місці.

Чи ви сильно здивуєтесь, що він нікуди не пішов?

Я здивувався. Але не сильно. Степан впертий. Якщо задумав щось, не відступиться. А що задумав - ніколи нікому не скаже, поки сам не схоче.

Коли Белла втомилася, а віник став непридатний до використання, вона не заплакала, як я очікував. А вимила руки. Й замість витерти їх, довго дивилася на красивий манікюр. 

І я згадав її облуплений лак і смішні стрінги, які збили з пантелику мене й вразили малих під час першої зустрічі. Через її недолугий одяг і неакуратний манікюр я тоді вирішив, що вона просто смішна, простодушна і не дуже розумна. Бо вона пригостила мене краденими яблуками з чужого саду і нічого не сказала про свої здібності до електроніки.

Отак я фатально помилився.  

Тепер Белла не була смішна. І перестала бути жалюгідною. А ще я знав, що вона знову обдумує хитрий план, як для неї хтось зараз зробить схід сонця вручну.

І не збирався бути тим хтосем.

- Якщо у вас є що поїсти, то я справді б поснідала. - дуже ввічливо сказала Белла.

- Тобі не можна їсти щось. Манку точно не можна. -  навела різкість моя досвідчена дружина. - Тобі дозволено тільки пісне варене м’ясо, не алергенні овочі й вівсянка. Й нічого молочного в перші місяці. До речі не здумай поки що давати воду малій, коли вона кричить.

- І де я зараз візьму ото все пісне і варене? - надовго ввічливості Беллі не вистачило.

- Ти десь взяла цю дитину, ні в кого не питаючи інструкцій. Ти її залишила, хоч могла не залишати. Могла б трохи краще підготуватись. - навів різкість я. - У тебе купа грошей від Софії. 

- Я маю повернути ці гроші. І не їсти ж мені зараз кредитну картку? - визвірилася нещасна обдурена і забита дівчинка. Яка уже сто разів обдурила всіх присутніх, і ще качає права.

Як не дивно, Таня з дідом перейнялися цим питанням і полізли в пакунки з гостинцями.

Але дехто їх випередив.

- Хочеш? - Степан поліз в кишеню куртки й витяг звідти соковите яблуко. - Це фрукт. І він не алергенний.

Мене знову накрило флешбеком. А може і Беллу. Згадалося таке саме яблуко у неї на долоні. З того самого саду, до речі.

Що згадалося сусідці - не знаю і знати не хочу. Але  вона мовчки взяла яблуко й вгризлася в нього так, наче хотіла перегризти комусь горло.

- Як догризеш, дзвони батькам, нехай повертаються додому. - розпорядився дід. - М’ясо зараз  зваримо. І овочі. Старша невістка мені допоможе.

- Старша? - неприємно посміхнулася Таня. От же ж дід. Каже, що жизь прожив? 

А не запам’ятав, що жінки терпіти не можуть натяків на вік.

- То як рядовий і старшина. Або старший лейтенант і молодший. - пояснив їй дід. - А не про вік. Ну а проти того, що у мене дві невістки, ніхто, як я бачу, не заперечує. І правильно робить. 

Белла обвела злим поглядом присутніх, зупинила його на Степанові.

Той розвів руками.

- Ти мене перебила. Я не доказав Ми розпишемося ще до кінця цього тижні. Я згодний, хоч планував інакше. Але...

- Ти планував? Ніхто не заперечує? 

Драматичним шепотом Белли могла б пишатися і Таня. Такий шепіт могли б почути й на гальорці, якби це було в театрі. 

Але це була невелика хата старого самотнього пасічника. Яка зараз нагадувала рукавичку з відомої смішної казки. От тільки весело тут було лише бандитам. Вони вигідно розмістилися в партері й зацікавлено дивились на все, що дивні й смішні дорослі їм показували й розказували.

- Тобто ти, коза мала, заперечуєш? - спитав замість розгубленого Степана дід.

На брателлу було приємно дивитися. Так з нього ще ніхто не збивав пиху. 

- Звісно я заперечую. - сказала Белла нормальним голосом. - Так ніхто не робить. Вийти заміж початку просять. Потім дівчина думає. А вже потім згоджується або не згоджується. Згоджується дівчина, а не її хлопець. Так вам зрозуміло? 

- А... ннну…  Якщо ти про це… - Степан так посилено думав, що скоро у нього мав піти дим з вух.

- Тобто коли ти його обмотала скотчем і він на це згодився, тебе все влаштовувало? - зацікавлено спитав Беллу дід.

- А ви звідки взяли, що він згодився?

- Звідти. - дід іронічно посміхнувся. - І року в городі не прожила, а уже пильність втратила. У вікно я все побачив. Він тобі так довіряє, що дозволив отаке робити. Ще й на очах дітей, які сміялися з нього. А ти йому не довіряєш. І ти чоловікові не довіряєш. - різко обернувся дід до Тані.  Я все знаю про ваші тести. От. - він виклав листок на стіл.  

Все обірвалося у мене всередині. Це кінець. Невже ж іще тоді я не знищив ту довідку? 

Але ні,то був не кінець.

Таня  стенула плечима, взяла папірець і кинула його в піч,навіть не подивившись.

- Ви, діду, облиште свої натяки. - сказала вона сердито. - І поясніть. Я от не зрозуміла про ключ. Він що, пролежав під ґанком майже двадцять років?