В мене все схоплено

Дід, що мовчки й зачудовано дивився на нас, одразу поклав перед Беллою свій записник і обгризену кулькову ручку.

- Давай мені дитину, незручно ж писати. - сказала Таня, але Белла тільки злісно зиркнула на неї й  притисла малу до себе.

- І не забудь написати, що тобі наобіцяв батько дитини - товсто натякнув я. - Хоча це скоріше для повноти картини. Твій козир - довідка від незалежного гінеколога, оформлення метрики й генетична експертиза. Якщо встигнеш, звісно. Бо без свідків і добровільного підтвердження то просто твої слова проти слів Степана, його дружини й моїх батьків. 

Белла підтисла покусані губи, примостила малу на колінах і рішуче підсунула до себе блокнот.

- Я звісно підтверджу, що дав тобі ту дурну пораду. - підбадьорив її, бо воза явно поринула у якісь неприємні спогади. - А те, як я виносив малу з дому,  підтвердять сусіди й стоп’ятсот свідків.

- Вони підтвердять, що виніс її я. - почувся від дверей голос Степана.  І впізнають мій одяг.

- Як ти зайшов? - спитав я прокурорським тоном. Бо звуку зірваних з петель дверей чути не було.

- Спочатку хотів висадити двері. - чомусь вирішив відповісти мені брат. - А потім подумав і згадав, що дід завжди тримає запасний ключ під ґанком, у скляній банці. - і зверхньо посміхнувся, наче відмінник, який один знав правильну відповідь на питання із зірочкою. 

І я теж це згадав. Бо в те єдине літо, коли ми гостювали у діда, завжди губили ключі. І дід сказав, щоб ми перестали їх носити взагалі. Бо запасний завжди на місці. 

А коли ми загубили і його, взагалі перестав замикати двері. І судячи з усього поновив замикання тільки цього року. Коли мої підопічні, страшні у своєму намаганні виграти все, що не приколочене, почали прибігати до мене в неробочі голини з дурнуватими питаннями й пропозиціями.

- Ну добре. - вирішив я залишити за собою останнє слово. Про ключ ти, припустимо, згадав. А нащо взагалі приперся сюди? Тільки не кажи, ніби скучив за дідом. І я навіть не питатиму, чого ти так довго сидів у  чужому домі. Але чого…

- А ти спитай. - зневажливо процідив брат. Він не відходив від дверей, але підпер  їх спиною, наче перекривав нам вихід з хати. - Не хочеш знати? Тоді я сам розкажу.

- Ну розказуй. - згодився я насторожено. Бо чого-чого, а готовності Степана обговорювати ситуацію не варто було очікувати. Він зараз мав би писати заяву в поліцію на власне викрадення і викрадення його дитини. І кликати кари небесні на наші з Беллою голови. 

А він замість цього збирається сказати, що сам виніс власну дитину з власної квартири. Тобто знімає з мене обвинувачення. Якщо звісно не бреше.

- Так чого ти сидів в чужому домі, якщо міг не сидіти? - перепитав я. - Тільки не кажи, що чекав приїзду домовласників і обвинувачення у квартирній крадіжці, щоб сказати, ніби ти - це я. 

- Я прибирав з усього відбитки пальців. Саме щоб ніхто нікого не міг звинуватити. І наводив лад. Бо твої діти невиховані й зовсім не вміють за собою прибирати. Повсюди пакети з чипсами й горіхами й всякі інші сліди життєдіяльності. 

- Подивлюся, що вмітимуть твої в цьому віці. - підтисла губи Таня. - Ах. Вибач. Я забула, у тебе нема і не буде дітей. Тож заздри мовчки.

- Твій ноут я сховав під ґанок. - повернувся Степан до Белли, проігнорувавши Таню.  - Ніхто його не знайде до суду. Навіть якщо Сонька потерла ваше листування, я зробив кілька копій.

- Дуже шляхетно з твого боку. - крізь зуби процідила Белла. -  Я думала, ти уже втік. І нацькував на нас із дитиною поліцію.

- Втечеш тут, якщо ти привалила ляду тумбочкою. Я мало не задихнувся в підвалі. Та й в туалет хотілося.

- Що ж. Вибач. - в тоні Белли не було і дрібки каяття. - У мене, мабуть, сталося запаморочення.

- Точно. - авторитетно підтвердив я. Психоз лактації називається. Вона може і не підсудна, Степане. То все гормони й материнський інстинкт. А ти раз уже вирішив не запроторювати матір своєї дитини в тюрму, швидко дзвони до діда. Щоб до того, як Сонька підніме хай, в клініці встигли потерти підроблені доки. Якщо вони видалять записи й угоди, то уникнуть обвинувачень. І потім уже нехай адвокат твоєї дружини пояснює, звідки у неї копії угод, яких не існувало.

- Без сопливих обійдусь. Собі порадь, як не лізти в неприємності. А в мене все схоплено. - зверхньо і пафосно проказав Степан.

- Так і знав, що це ти все підстроїв. А Белла просто все робила за твоїми вказівками. - наставив я на нього палець.

От що значить чуйка. А мені ще не вірили. Хто, як не я, зразу сказав слідаку, що у викраденні малих винуватий  брат?

 От тільки все одно я досі не зрозумів, нащо йому треба скандал і розголос. Але Стьопка нічого не робить просто так.

- Он воно як. - пролунав задумливий голос Тані. - Диво дивне. Що, просто так без паяльника чи праски, відмовишся від спадку і кар’єри? Щось тут не сходиться.

- Мене шантажем змусили одружитись. Я хотів отримати розлучення. А спадок мені б і так не дістався. -  пояснив їй, як тупій, Степан. - Софія б отримала дитину й одразу дала б розлучення. Такий був план, коди Белла сказала, що згодна віддати мою дитину в нашу сім’ю. І всі були б задоволені. Були звісно ризики. Мене  усе життя тримали б на гачку через оту підробку. Та і діда теж. Софія б ще з нього зідрала грошей за мовчання. Бо якби щось просочилося під вибори, то був би кінець його кар’єри.

- Ну а тебе викинуть з команди, якщо буде суд і спливе шахрайство.

- Не буде ніякого суду. Дід не допустить витоку інфи. Натисне на клініку. Чи пообіцяє якісь гранти від свого комітету. А Сонька побіситься і придумає щось інше. Хоча я звісно не розраховував, що Белла забере дитину. Нащо їй зараз мала? Все життя перекреслила собі. Тепер ні вишу, ні молодості не буде. 

- Візьми у мене в кишені свій телефон і подзвони діду, щоб скоріше щось робив. -  безбарвним голосом проказала Белла.

Її очі потухли, плечі опустилися.