Приємностей без неприємностей не буває?

Що приємностей без неприємностей не буває, одразу підтвердив голос Толяна у мене за спиною.

- Не плач, Білочко.  Він тепер не викрутиться. Мені мати сказала, що цей типок  поїхав в город.  Я порахував. Як раз дев’ять місяців у мене вийшло. Ага, сказав я собі. Твої батьки кажуть, що ти в Києві на підготовчих курсах. А тут він своїх малих кудись дів і зірвався їхати. 

Слова Толяна звучали дуже переконливо. Навіть дитина Белли перестала плакати й наче прислухалася до впевненого баритону. А Таня так і зовсім не зводила очей з місцевого Шерлока Холмса. Лише малі бандити показували язика нашому воротареві й перекривлювали його рубані жести. Їхня наявність тут щось спростовувала в його версії. Але не все. І він впевнено продовжив.

- А ти народила від нього дитину. Нащо вона йому, він своїм на манну кашу ледве заробляє. То цей гад її може приморити - сказав я собі. Або вас обох. Ну й прибіг ловити попутку, а ви уже тут. 

- І де б ти мене або її шукав? - зацікавлено спитав я. - Об’яви на стовпах розвішував, типу загубилася дівчина,поверніть за винагороду? 

- Поліція б шукала. - зневажливо кинув Толян. А що, логічно. 

- Не бійся. - пафосно звернувся він до Белли й спробував обійняти її за плечі, але дитина злякалася і заверещала. Белла зло глянула на непроханого захисника своєї дівочої честі.

- Відійди, Толь. Не бачиш, манюня тебе боїться.

- Нічого - сяйнув упевненою посмішкою Толян. - Звикне. Я нікому не дам тобі нашкодити, так і знай. Ні тобі, ні дитині. Хочеш, я його приб’ю?

Моя дружина зацікавлено схилила голову до лівого плеча і перевела погляд із захисника дівочої честі на мене.Довелося прямо чесно дивитися в допитливі Таніні очі. Нехай вона побачить в них,щонічого такого не було.

- Я можу все пояснити. - процитував їй ідіотську фразу з кінокомедій на підтримку свого чесного виразу і відкритої посмішки.

Тепер вона мала дати мені ляпаса, забрати дітей і поїхати до матері. І всі мої старання пропали б марно, а історія нашого розлучення зайшла б на друге коло. 

- І поясниш. - кивнула Таня. - Вдома. Пішли.  Дід там розпаковує подарунки. Вгадай, що я тобі купила?

Я підвис. Бо вона якось дуже неправильно реагувала. Невже схоче почути ще якісь пояснення після того, як побачила дитину, яка нібито моя? Хоча це ж моя Таня. Вона ніколи не робить те, чого від неї очікують.

- Ти не сердишся? Толян сказав неправду, знаєш…

- Дещо знаю, дещо ні.  Ця дівчина мені сказала ще того, дня як ми приїхали, що ти її нібито звабив. Як раз в той день,коли тебе оперували. А я пояснила, що вона переплутала тебе з братом. І що той всім дівчатам каже, що він - це ти. По-моєму вона не повірила… - неуважно проказала Таня. Бо як раз розчулено дивилася, як малі наввипередки біжать додому й на ходу штовхаються, щоб не дати себе випередити.

- Так вона все знала одразу? - промайнуло у мене в голові. - Ще одна дивна деталь. І всі незрозумілі нестиковки в її розповіді постали у мене перед очима.

Одяг Степана. Нічим не пояснювана зміна стилю в одязі. І навіть те, що вона залишила малих на     всю ніч і пів дня самих.

І розсип родзинок на торті, яким доля зараз заліпить мені в морду -  купа свідків, що це я, Станіслав Пишний, вкрав дитину брата.  А що це та сама дитина, яка зараз у Белли на руках, свідків нема. Ой-йо. 

-Як добре, що ти приїхала, Тань. Вимовив я похололими губами. Тепер буде кому глядіти за малими, поки я сидітиму в тюрмі.

- Ти не захворів на радощах? - підозріло спитала Таня. - Чи може випив за здоров’я немовляти? Я тебе звісно хотіла прибити, коли бандити прийшли додому вимазані й невмиті. І сказали, що ховались в пустій хаті від тебе, але там нудно. Тому довелося їм вилазити через вікно. Принаймні я їх так зрозуміла.

А потім дід сказав, що ти їх розшукуєш з поліцією.І поїхав до Києва забирати малих у родичів. 

- Нннууу… десь так воно й було. - довелося мені згодитись. 

-Вас не можна самих залишати. Ви, як діти малі. - похитала головою Таня. - Навіть шкода, що не можу на тебе довго сердитись. Але от що я тобі скажу. Що хочеш роби, але я маю пройти проби.  Бо ми нікуди не їдемо. Залишаємося тут, щоб одержати диплом. І у тебе тут наче кар’єра пішла. Дід казав, ти перейшов на тренерську... 

Я ще раз поцілував її, може й востаннє. Бо зараз мене мали заарештувати за викрадення і можливо вбивство дитини Степана. Нічого не доведу. Дитина ж не невістчина. І навіть швидкий тест це покаже. Так куди ж тоді я дів те немовля, яке на очах у матері виніс з квартири? 

Тож-бо й воно. 

Ні дитини, ні її, не приведіть вищі сили, трупа я пред’явити не зможу.

Невідривно дивився на Таню, щоб запам’ятати на довгі роки її всю, від лискучого волосся, що зараз Марлона весняному вітрі до високих шнурованих черевиків, наче у гімназистки з минулого століття. 

Сьогодні вперше за майже рік і востаннє бачу свою кохану.

Ми більше не зустрінемося ніколи. Або ще раз -  на суді побачу її й малих через скло боксу для обвинувачених. Востаннє. 

За викрадення ж дають великі строки, а за вбивство немовляти може й довічне?

Тому цілував знайдену й одразу втрачену кохану так довго і так пристрасно, як тільки міг. Світ навколо зник. Бо треба було прожити за ці хвилини всі назавжди втрачені роки нашого щастя.

А коли ми змогли дихати, притиснув її до себе і коротко признався в усьому, не підіймаючи погляду.  

- Мені так шкода. Але ти може краще повертайся. Мене підставили. Я вкрав дитину. Оту.  - показав на Беллу, яка все ще стояла на зупинці і про щось напружено думала.

Й почав швидко розказувати, як придумав для всіх легкий вихід. І що з цього вийшло. Як десятки свідків бачили, що я переодягався біля метро в одяг Степана. От він і зараз на мені. А мій - у Белли. Теж речовий доказ.  А Степан на зборах. А …

- А тепер не так швидко і для протоколу.  - почувся позаду голос слідчого.