Діти їй що, іграшка?

Розкішне ліжечко було завелике для племінниці. Я й забув уже, що немовлята такі крихітні. Чи вона така тому, що дівчинка?

Чорняве пасмо вибилося з мереживного чепчика. Що ж. Сонька теж чорнява, як і Белла. Всі повірять, що дитина її. Та і як не повірити? Всі документи в порядку, а в клініці нічого не скажуть, бо порушили виробничу етику і кілька законів. 

Дурна затія. А я взагалі ідіот. Тільки якщо зараз розвернуся і піду, моїх малих ніхто не врятує. А цій дівчинці Белла шкоди не завдасть. Поліція її швидко знайде. Ну Степан з Сонькою понервують, так не мені їх жаліти. Купили дитину, дурять батька Соньки й все таке. 

В порівнянні з цим надірвана бутса - дитячі пустощі.

Я нахилився над ліжечком,щоб мати не сильно роздивлялася. Все ж стрижка у мене зараз не була ідеальна. Бо ніколи було їздити до свого майстра, та й викидати на це стільки грошей, як раніше,було шкода. От приїде Таня, тоді…

- Тоді мене пострижуть під нуль і посадять в тюрму. - нагадав собі. Бо видовище немовляти сильно розслабляло. 

Біля крихітної дитинки з червоним від плачу личком валялася пляшечка з крутим лого. З якої на атласний конверт витікала молочна суміш.

Тільки хотів сказати, що дірка завелика, і мала так може захлинутися, як згадав, що зараз я - не я. І звідки її батькові знати, які мають бути дірки, пропорції і температура суміші? І що годувати дитину треба на руках.

- Пройдусь із нею. Може засне. - сказав я матері. 

- ди вже. Я маю через пів години бути на масажі.   А Соня подзвонила, що затримається. - почув я голос матері, що стрімко віддалявся.

Янічоніепоняв!

А де щастя і радість, де яблучний пиріг? Любий мамин син повернувся, і навіть здрасті не почув.

Невже так стомилася з довгоочікуваною онукою?

Та ну їх. Що мені до тих високих відносин?

Тому просто взяв дитину на руки й вийшов. Ще до того, як спустився, до речі пішки, бо не хотів чекати ліфт, моя племінниця замовкла.

Поки доніс її до Белли, дитина уже спала. Ну так я ж вмію! Малі відчувають руки. Впевненість - от що треба, коли береш немовля. Відчує страх - весь день кричатиме.

Мимоволі побажав, щоб Беллу якомога довше не знайшли.  Бо там, у мене вдома, дівчинці не раді. 

Хоча звісно розумів, що це неможливо. Приїде Степан зі зборів, і все розкриється. 

Мовчки передав малу на руки Беллі. От хто вона тепер дитині? Здається, такі, що відмовились, називаються біологічними матерями.

А такі, що спочатку відмовилися, а потім відмовилися відмовлятись?

- Прикрий мене. - сказала біологічна Белла. Треба погодувати. І поміняти підгузок.

Я мав сказати, що спішу. І моїм теж може треба все міняти. Але Белла мовчки простягла мені навушник. І я почув сонні голоси малих і те, що аніме ще не скінчилося. Тобто пройшли лічені хвилини. А мені здалося - години.

Белла розстебнула ґудзики на светрі й спеціальному ліфчику для годувальниць. У Тані теж такі були. В них застібка спереду.

Навіть думати не хочу, що мені скаже Таня коли дізнається про все. У мене дітей вкрали, я сам вкрав чужу дитину, ще й не відомо, що далі. 

Але зараз це не важливо. Спочатку заберу бандитів, закрию їх із дідом на три замки, а вже потім все інше.

Інша проблема, тобто мала племінниця, присмокталася, навіть не прокидаючись. 

- В такому віці вони багато сплять. - сказав я тоном фахівця. - То зараз уже здається, що сон для слабаків. А перші місяці - ммм... 

Белла уважно слухала. Ще б ні. То мамам курси всякі проводять. А сурмами про таке або уже знають, або їм не треба.

Нарешті годування і заміна підгузка успішно завершилися. Біологічна мама непогано впоралася, як для першого разу. І помітно заспокоїлася.

Перехожі, коли безплатне видовище закінчилося,  перестали кидати зацікавлені погляди на Беллу. Але і так багато хто з них примножив собою кількість свідків того, що я викрав власну племінницю. Здається, слушний момент настав. 

Я нарешті вимогливо простяг руку й очікувально подивився на сусідку.

- Ключі й адреса.

Вона противно захихотіла. 

- Все ж психоз, а не свідомий план. - подумав я.

- Ключі я тобі хоч зараз дам. А поїдемо разом. - обірвала вона сміх, бо дитина заворушилася і відкрила очі невизначеного кольору.  

- Ну нехай так. - стенув я плечима.

І справді. Яка тепер різниця? Мене стоп’ятсот перехожих уже бачили й за переодяганням, і з чужою дитиною, і з Беллою.

- Тільки не автобусом.  Знайди водія, що відвезе в село. Манюні ще не вистачало мікробів набратись в громадському транспорті.

- Так ти адресу кажи. І ти точно хочеш в село? Там тебе легко знайдуть.

- Адреса в селі, ідеальний тато. - знову засміялася ця ненормальна. 

- Ти!!! - я зусиллям волі розтиснув кулаки. Її щастя, що тримала на руках дитину. Інакше не втримався б і придушив гадину. Бо до мене дійшло, де зараз малі. В тому самому домі, куди приїздять тільки влітку. Де ця коза рвала яблука і вперше побачила бандитів. 

І тут я перелякався ще більше.

- Там що, пічка? Та вони…

- Там зранку протоплено. - недбало кинула Белла, роздивляючись личко доньки.- Нічого з ними за пару годин не буде. Шукай вже якийсь бла-бла кар.

Я гарячково шукав машину, лаючи себе подумки останніми словами за те, що одразу не зрозумів її натяків про звукоізоляцію і їм подібних. І ще вночі не забрав малих. Тоді б не вплутався у безглузде викрадення. Та що вже тепер… Можна було б попросити діда нас забрати. Якщо його ще не арештували за викрадення власних онуків. І просити не можна, щоб забрав малих. Бо одразу і доказ буде, що зачинив, щоб вони там вмерли з голоду або згоріли. А тепер злякався допитів і випускає.

Ні. Я сам все зроблю. А потім скажу слідчому те ж саме,  що казала вночі ця гадина. Що малі бандити отак грали зі мною в хованки. Вони й підтвердять. Головне, щоб не вчаділи там від пічки, їх не стукнуло током, вони не порізалися, не…