Спіймаю того янгола, все пір’я повисмикую.

- Їж, хіба не смачно? 

Звісно смачно. Але зараз не до того.

- Таню, нам треба…

- Я сама знаю, що треба, Стасе. Ти неходячий. А у мене малі на руках. Поки що можу залишити їх на часинку з подругою. Але ти ж не завтра виписуєшся. Не дивись так, я подзвонила матері. Можеш кривитись скільки завгодно. Вона завтра приїде.

Мене відпускає напруження, що тримало за горло і не давало дихати відтоді, як Таня зайшла в палату і пильно подивилася на мене.

- Дякую. Знаєш, думав, ти поїдеш до неї.

- Я не можу нікуди  їхати. Мені ще два роки вчитися. Поки ще дистанційно на акторів вчать тільки інфоцигани. Та й тут халтура буває вряди-годи. А в селі мені нічого не світить.

- Вибач, що підставив. Хотів як краще.

- Нема за що вибачатись, Стасе. Більше спи, скоріш одужаєш. Я піду.

- Привіт бандитам.

- Передам. 

Я трохи розслабився. Таня не спалила мости. А я непогано стартанув. Мій репортаж з тої гри став  вірусним. Я не обвинуватив ні тренерів, ні Степана. Просто виклав факти від лікарів і свої відчуття. Випадок сам по собі був гарячий, не мало сенсу штучно підігрівати ситуацію.

Переможець не отримує нічого - це завжди хвилює. Статтю обговорювали, сперечалися, не вірили, що поліція знайде зловмисника. Говорили про те,  яке брудне діло професійний спорт. Навіть про те, що моя красуня Таня кине мене тепер. І що не кине, бо кому вона треба з двома дітьми.

Словом, мій тиждень слави просяяв і минув.  Але  не безрезультатно. Я тепер не був студентик, якого тато засунув вчитись на журналістику, щоб  у синка був диплом з вишу. І не був нонейм журналіст-початківець, який ще невідомо, випишеться чи ні. Стасу Пишному, віднедавна перспективному спортивному оглядачу, тобто мені, перепало кілька гарних завдань. 

І я писав, як очманілий, як автомат. Гнав від себе думки що це копійки в порівняні з тим, що мав би, навіть сидячи на лаві запасних.

Тому що  життя довге. Зароблю собі ім’я зараз - воно потім все життя годуватиме.

Таня переживала плітки й обговорення того, що сталося, мовчки. Але я ж бачив, що вона на краю. Сільська дівчинка за способом сприйняття. Думає, що тепер всі про нас щось знають і все життя пам'ятатимуть, роками згадуватимуть. 

- Тань, уже всі забули. - пояснював  всоте, помітивши, як вона вимикає ноут або телефон. - Всім плювати насправді. Просто язик чешуть.

- Я знаю. - казала вона, от тільки я знав, що           вона відчуває. Чув, що її мати знову і знову знецінює її,  втоптує в землю її гордість, лізе в особисте і запевняє, що її дочка - невдаха і дурепа. Примудрилася залетіти не від того брата. А тепер у матері на шиї не просо дурнувата дочка, актриса погорілого театру, а й двоє спиногризів і чоловік-каліка, що не має нормальної роботи і днями сидить і комп’ютері. Точно грає там в азартні ігри.

- Зрозумій, сонце, вона просто так компенсує, що нічого не дала тобі як мати. Себе запевняє, що ти невдаха. А не що вона не дала тобі підтримки. Не хоче твого успіху, бо тоді буде видно, що ти й успішна, і все правильно робиш.

- Вона все мені дала. І зовнішність, і характер. Яв неї, мене не в капусті знайшли. А що не розчищала мені шлях,так не у всіх такі можливості,як у твоєї сім’ї. І зараз вона сидить з малими, а не твоя мати. - вперто казала Таня. - А ти невдячна свиня, Стасе. Зять з анекдотів про тещу. 

- Ну добре. Я більше нічого про неї не казатиму,навіть коли вона тебе доводить і ти плачеш у ванній. Просто знай - ти розумна, самостійна дуже талановита. І удачлива. Я теж. Бо ти мені дісталася. 

І які мої роки. Я ще піднімуся. І ти ні в чому не матимеш нестачі. Малі…

- Малих треба в садок. Три роки вже. Хоч на кілька годин. Бо я вже маю шукати серйозну роботу. А не підробіток.

- Як скажеш.- зрадів я. Бо садок - це ж практично запрошення тещі на вихід. Мені вона як раз не дуже дошкуляла. А от Таня хоч відпочине від постійного знецінення.

- Давай над цим працювати.  сказав я. І я провів найкращі за цей тиждень години, вибираючи садок. Платний. Бо в інших черга. З англійською і якоюсь спеціальною дитячою гімнастикою. 

Малі захворіли в перший же тиждень. І теща злорадно сказала - ніякого садочку.

А Таня сказала, що садочок буде. Всі діти хворіють, і …

І її - я не повірив очам,але це сталося - теща  хряснула дверима.

Цій жінці я б хоч сьогодні поставив пам’ятник при житті. Нехай живе довго. Тепер моїй дружині нікуди тікати з дітьми. Хіба що до подруги, тобто моєї звідної сестри Раї. Але ненадовго.Бо Таня ніколи нікому не признається, що її шлюб не такий вдалий, як у когось іншого. І що у неї якісь труднощі або неприємності.

Та жарти жартами, вона мала право відчути, що її шлюб і справді вдалий. А я мав обов’язок це довести.  Тому зробив хід конем. 

- Чуєш, Таню. Серпень ще. Пишуть що й у вересні буде тепло.

- І що? - крикнула вона. І відвернулася до вікна, щоб я не бачив,які у неї мокрі й почервонілі очі.

- Мій дід може, якщо я попрошу…

- Отой надутий старий індик? Щоб я йому довірила дітей хоч на хвилину? Ти здурів, він їх може тільки на фото і бачив.

- Ти що, я не про материного батька. А про батькового.

- А чого я про нього нічого не знаю? І на весіллі його не було. Він тут живе?

- Не зовсім. В передмісті. А не знаєш, бо батьки його соромляться. І він їх не любить. Та й мене не так щоб.  Але у нього свій дім, він пасічник.  Давно на пенсії.  Одному йому нудно.

- А ми маємо його розважати, чи він сам розважається самогонкою, як материн колишній?

- Ван нормальний. Давай туди переїдемо. Не треба буде платити за квартиру. І він не втручатиметься у виховання малих. А їхати до міста чверть години. Природа. Свіжі продукти, мед.  Згоджуйся.

- Ти уже про все домовився - звинуватила аона мене. І була права. - Тобі все одно, де писати. А мені їздити.

-Дід відвозитиме. Він щоранку їде на ринок. Продає мед. Думаю, щоб не сидіти самому в домі.