Хіба янголи сердяться на тих, кого охороняють?

Іноді наркоз буває дуже корисний. От зараз я почув материні слова наче крізь вату. 

В принципі я й не очікував, що мати  виявить співчуття або такт. Бо  я при сторонніх посмів сказати щось погане про сім’ю. А цього у нас не заведено. На публіку вона і мене нахвалює. І навіть Таню, хоч і крізь зуби.

Та і я б стримався, якби не було так боляче і принизливо. 

І нічого б не сказав у відповідь на каліку. Але після того, як вона прямим текстом наказала віддати Степанові малих, можна було не стримуватись.

І це велике полегшення. Бо сил вистачало лише на те, щоб не завити з відчаю. А на те, щоб удавати гарного сина - уже ні.

Що ж. Зате тепер і я не мушу удавати, що у нас в сім’ї все ідеально. 

- Дякую за співчуття й підтримку, мамо. - посміхнувся я з останніх сил. - Ти тільки забула, що діти йдуть в комплекті з їхньою матір’ю. Як раз її спорідненість з малими сумніву не  підлягає. А вона не піде за Степана. Навпаки - забере малих і більше ви їх ніколи не побачите. Так що  тут ти не виграєш нічого. 

- Так і ти не виграєш. А так хоч руки будуть розв’язані. Знайдеш собі щось краще, ніж оця селючка.

- Не знайду, мамо. Я уже знайшов. І скоро матиму підтвердження що діти мої й тільки мої. До побачення.  Я розчулений, що родина мене навідала в лікарні. А зараз мені треба доробити замовлення на статті. І написати цікаву замітку про минулий матч.

- Не напружуйся, Стасе. - тихо проказав батько, розтираючи обличчя руками. - Про роботу не турбуйся. Я уже обдзвонив знайомих з радіо і телебачення. Спортивний оглядач декому ще потрібний. А дідусеві треба помічник - вести партійний сайт.

- От за це дуже вдячний, батьку. Але тепер мені не можна порушувати дедлайни. І треба здавати написане не просто вчасно. А навіть трохи раніше. Бо я уже не висхідна зірка. А, як тут правильно відмітили - каліка. Це зовсім інший статус. 

- Ти не каліка. Степане. Хірург сказав, що буде майже непомітно. - поспішно сказав батько. Він намагався не дивитися на матір. Бо у нас не заведено їй перечити. Все, чого Пишний-старший досяг, було з її допомогою. Вірніше - з допомогою її батька. І тепер я добре бачив, де найбільша небезпека. 

О, звісно дідусь мене підтримає. А я стану залежати від нього в усьому. І рано чи пізно вони відберуть у мене малих. Бо так хоче дідусів  улюбленець - Степан. А якщо Степан чогось хоче, того хоче і наша мати - єдина дочка дідуся.

Так що дідусева допомога зараз - як безплатний сир в мишоловці. Нафіг-нафіг.

- Як скажеш. - може моя посмішка більше нагадувала вискал, бо тато відсахнувся. - Так чи інак я тепер інвалід. А інвалід може або просити милостиньку, або  знайти роботу, де каліцтво не має значення. То просто щастя, що у мене руки цілі і я вмію складати слова докупи, тату. Ти забезпечив мене освітою. Я колись віддячу, от побачиш. А зараз дуже треба закінчити кілька статей. Принесіть мені ноут. Бо не здам - не заплатять. А лікування нині дороге.

- Університет все оплатить, Стасе. - поспішно сказав  батько.

- Навіть так. Тобто теж бояться розголосу. 

- Ти знову починаєш! - прозвучала його різка відповідь. - То просто страховка.

- Батьку, я все ж уже трохи спортивний журналіст. І знаю, як то - просто страховка.  Це - розбір, оскарження і виплати через рік або роки. А тут уже все й одразу. Бо хірург написав про невиправдані навантаження. А це про тренера і ректора, які хотіли показати товар лицем, щоб команда виграла і потім дорожче мене продати. А що там буде далі - не їхні проблеми. І звісно скандал з надірваною бутсою нікому не треба. Не суть. Я не хочу це згадувати. Обдумаю це потім. Принесіть ноут. Мені треба звикати жити з репортерства. Зараз напишу про цей матч. Поки тема гарна. Стаття буде в топі. Це добре.  Зароблю собі ім’я як репортер, якщо не вийшов з мене футболіст.

- Якщо ти звинуватиш Степана, на підтримку сім’ї не розраховуй. - загрозливий шепіт матері нагадав зміїне сичання.

Я хотів сказати, що нікого не збираюся звинувачувати. А опишу .як є - самі факти. І взагалі збираюся тиснути на те, що гравець, який забив вирішальний гол, залишився інвалідом.  Тобто на драматичну перемогу. А не на жалість. Але від  зміїного сичання і холоду, яким віє від батьків, перед очима все пливе. 

Я намагаюся опанувати неслухняний організм. І потроху приходжу до тями. А коли уже можу сфокусувати погляд, наді мною схиляється прекрасне і грізне обличчя. Воно сяє, наче янгол-охоронець явив себе й обіцяє, що все буде добре. Але хіба янголи сердяться на тих, кого охороняють від гріха?

Свій гріх я знаю - ненависть до брата. І нелюбов до матері.

- За це я покараний? - питаю янгола. А ну кажи, за це?!

Янгол хитає головою.

- Ні? А за що тоді? Може за те, що скористався  дівочою мрією про принца? Таня так хотіла  мати нормальну сім’ю. А я просто був схожий на того, хто  може їй дати бажане.

Янгол стенає плечима.

- Знаєш, янголе, всі щасливі історії кохання починаються зі знайомства. З першого погляду, з кохання, що спалахує одразу або розгоряється повільно, зате потім його нічим не загаси. І вінець - весілля і діти.

Історія Тані почалася з кінця. З дітей, що народилися в законному шлюбі. 

Чиї вони, і чи це правда, що два брати-відморозки користувалися нею і насміхалися, вона досі не знає напевно. Тому що її подруга налякала нашого батька розголосом. І Таня не знає, чи я не зробив це з примусу. І чи не розіграми ми  на пальцях, кому робити пропозицію. Вона весь час думає, що я міг одружитись із нею не тому, що кохаю її, а щоб справа не дійшла до суду.

А я не можу не думати, що моя дружина завагітніла для того, щоб я мусив одружитися.  Тому що інакше їй би довелося повернутись в село і визнати свою поразку.

А я просто закохався тоді. Ні про що не думав.

Просто в якомусь офісі, яке за протекцією батька замовило мені рекламу, з розгону налетів на дівчину.