Я все пам’ятаю

Наркоз відходив погано.  Крізь нього доносився голос лікаря. Він пояснював людям навколо мого ліжка, що я ходитиму без палички уже через шість-вісім тижнів. А от великий спорт для мене закінчився. Все ще могло бути не так погано. Але перетренування, невиправдані навантаження і ще щось,про що було сказано скоромовкою і  латинкою призвели, до того, що я навіть бігати зможу ще не скоро. І так шкода, але ж так повчально…

- Лікарю, справа точно в неправильному тренуванні? - спитав я голосом, якого сам перелякався,такий він був зірваний і благальний.

- О, пацієнт прийшов до тями. - дещо знервовано проговорив кремезний дядько-хірург. - Це лише попередні висновки. Але довідку для страховки ви одержите, не хвилюйтеся.

- Та чого вже тут хвилюватися. - криво посміхнувся я. Перед очима розгортались картини мого повного й остаточного краху.

Це кінець.

З футболом покінчено назавжди.

Коли збивають на злеті, ти падаєш з не дуже великої висоти. І можеш почати все знову чи перемкнутись на щось нове.

А коли збивають в зеніті, ти падаєш довго і розбиваєшся вщент.

А коли тебе збиває рідний брат? А вся сім’я каже, що ти божевільний, і щоб закрив рота, невдахо. Сам не подужав пройти відбір, не перевірив взуття, то й брата хочеш втопити?

Голова після наркозу важка. А в пам’яті знову воронка, яка затягує у видиво того, як вирішальний м’яч сам підкатує мені під ногу. Ну не сам, Степан  пасує. І я гарно розраховую силу удару. Б’ю в правий верхній кут, бо воротар лівша. І… 

І все. Біль пронизує від пальців ноги через хребет до мозку. 

Найгірше те, що я не втратив свідомість. 

Ні  коли побачив красивий гол. 

Ні коли нарешті хтось помітив, що зі мною щось не так. 

Ні коли підбігли з ношами, 

Ні коли казали щось про бутсу, ніби що вона розлетілася від удару по м’ячу.

- Це Степан. - впевнено і спокійно сказав я. - Більше ніхто не міг торкатися моєї форми.

Хтось з медиків бере закривавлений порізаний нашвидку мотлох і вдивляється.

- Спокійно,Пишний. Не Степан, Стасе. Це його бутса. Тут написано Степан, а не Стас. Ви знову переплутали форму. Пощастило йому.

- А друга як надписана. - питає за мене хтось, у кого ще варить голова не зовсім вимкнута страшним болем.

Лікар знімає і другу бутсу.

- А друга твоя. Треба бути уважнішим. Не переживай. Підлатають. Але сезон пропустиш.

- Це власне все. Потім я нікому не буду потрібний. 

- Будеш. Ти здібний.-  професійно втішає лікар, вколюючи мені щось. І я від’їжджаю кудись, де не боляче. 

- Мати. - не знаю, кажу це в голос, чи уже марю. Мати складала комплекти. Вона так завжди робить перед важливими матчами.Така у нас гарна прикмета. Більше ніхто форми не торкався.

Як гарно, що нічого уже не болить. Ні душа, ні нога. Велика людина придумала наркоз. От би все життя так проходити.

В палаті напівтемно. 

Виходить, мене уже прооперували.  Сказали - повний відрив ахіллового сухожилля і  ще щось. Що ходити буду і з цим можна  жити до ста років. А от грати в футбол не можна буде ще довго. Але потім все можливе. 

Я механічно кивав. І навіть дякував. Бо людина ж старалася. І явно пишалася результатом.

А що мені з того?

Адже відбір в збірну я не пройшов. І сподівання на те, що мені буде на що гідно утримувати сім'ю, не справджуються. Отак. Таня навіть підробітку не може собі дозволити з двома малими. Я  пишу, як заведений,але вистачає нам в обріз. 

А тут ще й не буде допомоги від сім’ї.

Бо я, виявляється сказав оте про матір і Степана вголос. І тепер маю або привселюдно вибачитись і сказати, що то просто шок. Або зможу розраховувати тільки на себе.

- Не переживай, Стасе. - каже батько уже вдесяте. - Просто заспокойся. Ну на другий рік пройдеш.

- Ти ж знаєш, що ні. - кривлюся я. - Проїхали. А Степан як, пройшов?

На матір не дивлюся. Я все пам’ятаю. Форму по паках розклала вона. Не очікував від неї? Ну і дурень що не очікував.

- А Степан пройшов. То ж з вашої комбінації забили вирішальний гол. - нагадує батько те що я уже ніколи не забуду. 

-  І він гарний командний гравець. А ти зірка.  Ненадійний. От і показав. - додає мати.

- Я знаю, це ти  збирала нашу форму. - кажу я, наче стрибаю з моста у воду. - Та бутса була Степанова. 

- Не смій! - мати зовсім не збирається стишувати голос. -  Вічно заздриш боратові. Не смій нікому казати.  То мрія всього його життя - збірна. 

- Ні, мамо. Мрія всього його життя - щоб мене в збірній не було. І ніде не було, де можна нас порівняти.

- Мовчи, сину. Ти зараз сам не розумієш що кажеш. То наркоз. - шепоче батько. - Тобі щось здалося. І не переживай. Робота у тебе буде. І ми з матір’ю допоможемо.  Онуки, рідна кров.

- От як раз із онуками ще треба розібратись. - сухо, але значно тихіше каже мати. - Ти тепер  каліка. Може перестанеш утримувати біля себе чужих дітей?