РОЗДІЛ V. Судіння крові

"Коли любов стає зрадою, кров судить сама. І навіть тьма тремтить перед тим, хто більше не боїться болю".

Маєток Верґорів лежав у руїнах. Вежі, колись величні, тепер стирчали з-поміж попелу, мов кістки мертвого велетня. Повітря було густе від диму, що пахнув спаленими спогадами.

Посеред руїн стояла Дайна. Боса, з обпеченими руками, але з очима, в яких тепер світився не страх, а спокійна рішучість. Знак дракона зник, та на його місці залишився шрам — темний, живий, мов частина серця.

Усередині панувала тиша, але ця тиша мала форму. Вона дихала, слухала, чекала.

"Ти пробудила те, що не можна було пробудити".

Голос лунав не зовні — він звучав у ній самій. Це була її кров, її спадщина, голос усіх Верґорів, що жили й померли задовго до неї.

— Ви всі мовчали, — сказала вона крізь зуби. — Коли світ гнив у вашій гордині. Коли моя мати померла, щоб я мала шанс бути іншою. І тепер ви хочете судити мене?

"Ми — не суд, ми — пам'ять. А пам'ять завжди питає ціну".

Дайна підняла очі до неба.  Небо було темно-червоне, мов кров, розлита на камінь. Десь далеко — над горами — спалахнуло чорне світло: Райґар повернувся у свій вимір, і з тріщин світу проростала тінь.

Вона знала: якщо його не зупинити, цей світ стане частиною пекельного вогню.

Тоді вона зробила те, чого не зробив ніхто з Верґорів. Вона увійшла у святиню роду — найглибшу частину підземелля, де, за легендами, спочивав прадавній дракон, чия кров колись дала початок угоді.

Повітря там було нерухомим, час — мертвим. У центрі печери стояла статуя — величезна, темна, з очима з кришталю. І коли Дайна наблизилася, вони спалахнули світлом.

"Ти — остання з дому Верґорів".

— І перша, хто не боїться.

"Твоя кров — ключ, твоя воля — меч. Але якщо ти відкриєш двері, згорить і тьма, і світло. Ти готова на це?"

— Якщо і цього не зроблю, згорить все.

Вона розрізала собі долоню й поклала руку на статую. Кров потекла по каменю, і земля здригнулася. Дракон розплющив очі. І в ту ж мить її свідомість розчинилася в полум'ї.

Вона побачила все:

Минулі життя. Обличчя предків. Райґара — ще до того, як він став демоном. Він колись був вартовим світла, що зрадив небеса, аби врятувати людство від загибелі. Його покарали, а Верґори стали тими, хто скував його.

І тепер коло замкнулося.

Коли вона отямилася, світ стояв на краю загибелі. Небо розірвалося, і крізь нього лилося чорне полум'я. Райґар стояв посеред бурі — прекрасний  і жахливий, з крилами, що затуляли обрій.

— Ти не мала б повернутись, — сказав він. — Ти могла стати вільною.

— Ти назвав мене світлом серед тьми. Але ти забув, що світло теж може палити.

Вона розкинула руки, і з її спини виросли прозорі, вогняні крила — не драконячі, а людські, але створені з чистої сили. Шрам на грудях спалахнув — не темрявою, а золотим сяйвом.

— Ти дав мені кохання, Райґаре, — прошепотіла вона. — І цим ти врятував мене від самої себе.

— Ти не зможеш мене знищити. Я — частина тебе.

— Тоді я знищу нас обох.

Світ розколовся на дві частини — полум'я і тінь, світло і ніч. Їхній бій тривав не хвилини — століття, у межах, де час втрачав сенс.

Коли все закінчилося, небо стало білим, і тиша запала в кожну тріщину реальності.

На світанку селяни знайшли серед руїн Верґор-Манора жінку з білим волоссям. Вона дихала спокійно, мов дитина. На її грудях — знак золотого дракона, світлого й тепер мирного.

Вона відкрила очі. У них уже не було ні тьми, ні світла —лише рівновага.

"Все має свою ціну". — прошепотіла вона. — "Але я більше не боюсь платити".

Минуло багато років. Люди казали, що жінка на ім'я Дайна подорожує між світами, залишаючи після себе полум'я, яке зцілює землю. А вночі, коли місяць червоніє, на небі видно дві постаті — одну в світлі, іншу в тіні.

Кажуть, вони дивляться одна на одну. І навіть смерть не змогла роз'єднати їхніх душ.