РОЗДІЛ IV. Спокуса і кров

"Демон приходить не завжди у полум'ї. Іноді — у погляді, який здається спасінням".

Минуло кілька місяців після тієї ночі. Сила в Дайні прокинулася повністю, і світ, який колись здавався сірим, тепер горів у кольорах, що не належали людським очам. Вона бачила тіні, що пересувалися поза межами часу, чула подихи тих, кого вже не існувало.

Та разом із даром прийшла й самотність — глибока, пульсуюча, мов рана. Слуги більше не насмілювались навіть зустрічати її погляд. Маєток Верґорів, здавалося, знову став живим — стіни шепотіли, дзеркала показували не лише відображення, а й минуле.

І саме тоді він з'явився.

Ніч була тихою, майже безвітряною. Дайна стояла біля вікна своєї спальні, коли відчула — хтось спостерігає. Погляд — холодний, упевнений, неначе стародавня істота торкнулася її свідомості.

Вона повільно повернула голову — і побачила його 

На балконі стояв чоловік, високий, одягнений у чорне. Його волосся спадало на плечі, мов тінь, а очі — темно-червоні, немов полум'я, що палало у крижаному серці.

— Як ти сюди потрапив?— спитала вона, не відчуваючи страху.

Він посміхнувся, але без виклику — радше як хижак, що втомився від полювання.

— Двері між світом і ніччю відкриті для тих, хто знає, як слухати вітер. 

— Ти — вампір, — сказала вона впевнено.

Він ледь нахилив голову.

— Так мене називають люди. Але ти — не людина, Дайно Верґор. Ти це знаєш.

Її пальці стиснули перстень матері.

— Звідки ти знаєш моє ім'я?

— Твоя кров говорить голосніше за будь-які слова, — відповів він, наближаючись. — Я відчув її ще вночі, коли місяць став червоним.

Його кроки не видавали звуку. І все ж серце Дайни почало битися швидше.

Він назвався Араеном. Вампір старих родів, колись союзник дому Верґорів, але тепер вигнанець. Його погляд був наче рана, крізь яку сочилася правда.

— Я бачив, як ти пробудила вогонь, — сказав він. — Я бачив, як ти спалила пам'ять предків. І я знаю, що ти шукаєш не силу. Ти шукаєш себе.

— Я шукаю істину, — відповіла вона. 

— Істина завжди болить.

Їхня розмова тривала до світанку. Араен говорив про світи, які існують поза людським розумінням; про демонів, що колись правили часом; про древню силу, яку Верґори колись зв'язали, щоб підкорити її.

— Демон, якого твій рід намагався стримати, — не зник. Він лише чекає. І коли він прокинеться, усі твої предки стануть пилом.

— І ти хочеш, щоб я йому завадила? 

Вампір усміхнувся кутиками губ.

— Я хочу, щоб ти вирішила, на чиєму ти боці. Бо навіть тьма має своїх ворогів.

Кілька днів по тому Дайна знову відчула поклик — не голос із темряви, як раніше, а щось глибше. Наче серце світу билося разом із її. Вона пішла в ліс, де колись стояв старий колодязь. Там його вже не було. Лише вирва, чорна і бездонна, з якої піднімався дим.

— Ти прийшла, — пролунав голос.

Із темряви вийшов він — істота не з цього світу. Високий, у плащі, що здавався сотканим із ночі. Його очі — блискучі, як обсидіан; усмішка — ніжна й небезпечна водночас.

— Хто ти? — прошепотіла Дайна.

— Той, кого колись закували твої предки. Той, кого ти пробудила, відкривши книгу. Мене звуть Райґар.

Його голос змусив землю дрижати. Але Дайна не відступила.

— Ти — демон.

— Так. Але не такий, як вони думають. Я — частина тієї сили, що дала вашому роду велич. Без мене Верґори — лише попіл.

Він наблизився, і тіні навколо згорнулася, як крила.

— Ти сильна, Дайно. Але сила без розуміння — це ланцюг. Я можу навчити тебе керувати тим, що в тобі спить.

— Навіщо?

— Бо твоя мати колись пообіцяла мені свободу. І ти — її слово.

Він простягнув руку. Його долоня була гарячою, як вогонь, але від того дотику Дайна відчула спокій. Тоді вона ще не знала, що той спокій — лише перший шар пастки.

Дні минали. Райґар з'являвся дедалі частіше. Він навчав її керувати тінню, зливатися з нею, слухати серце землі, вчитися чути минуле у подиху каменю. 

Між ними народжувалося щось, що лякало її більше за темряву — почуття.

Вона бачила в ньому не чудовисько, а того, хто розуміє її самотність. Він — темрява, вона — полум'я, і їхнє злиття давало світло, яке могло знищити все.

 Одного вечора він нахилився до неї і сказав:

— Якщо колись настане ніч, коли ти відчуваєш, що тінь обіймає тебе — не бійся. Це буду я.

І він поцілував її. Дайна відчула, як знак дракона спалахнув — не червоним, а чорним полум'ям.

Але за пристрастю завжди йде зрада.

Вона прокинулася серед ночі й почула, як підземелля дихає. Книга, яку вона спалила, відновилася — і з неї виривався дим.

Райґар стояв біля вівтаря. Його очі — не ніжні більше, а холодні, як сама прірва.

— Ти обіцяла мені свободу, — сказав він. — І я її візьму.

—Ти використав мене, — прошепотіла вона.

—Я показав тобі істину. Але істина завжди пожирає серце.

Він зірвав із її грудей знак дракона — і темрява, яку він містив, розірвала простір. Світ здригнувся. Стіни маєтку затріщали.

— Без тебе я — не більше ніж ланцюг, — сказав він. — Але з тобою...я — кінець.

І він зник у полум'ї, залишивши її саму, з розірваним серцем і світом, що валився навколо.

Дайна впала на коліна, торкаючись місця, де був знак. Замість нього — шрам, темний і пульсуючий.

А в повітрі звучали лише його останні слова: 

"Коли світло впаде, тьма знайде тебе знову".