РОЗДІЛ ІІІ. Пробудження крові

"Кров — це пам'ять, і пам'ять ніколи не забуває свою ціну. У ній живуть і гріх, і благословення".

Минуло ще кілька років. Дайна стала юною жінкою — висока, бліда, з очима, що нагадували відблиск зеленого скла під водою. У її руках було щось невловимо величне, як у хижого звіра, що ще не зрозумів власної сили.

Маєток Верґорів змінився разом із нею. Там, де колись тремтіли свічки, тепер палало стабільне полум'я; там, де була тиша, лунали кроки. Здавалося, каміння само підкоряється її присутності.

Однієї ночі Дайну розбудив голос. Той самий, що колись кликав її до колодязя. Він звучав глибше, старше, ніби говорив не до вух, а просто в душу.

"Дайно...час настав. У тобі спить спадщина, яку слід пробудити".

Вона вийшла на терасу, босонога, лише в тонкій нічній сорочці. Місяць був повний і червоний, мов кров, пролита на камінь. Десь у низу, в долині, загорівся вогонь — темний, неземний, схожий на полум'я, що горить без диму.

І вона знала: її кличе саме той вогонь.

У підземеллі Верґор - Манора вона ніколи не була раніше. Старий ключ, який залишився від матері, дивно тремтів у її руці. Коли вона вставила його в замкову шпарину, замок сам розкрився — без жодного звуку, лише подих темряви пройшов коридором.

Світло смолоскипа вирізало з мороку старі фрески. На них — сцени угоди: люди, що вклоняються істоті з крилами й очима, повними зірок. Підпис під зображенням — Ver'gor Pactum.

У центрі підземелля стояв вівтар, викладений чорним мармуром. На ньому — книга в шкіряній обкладинці, застібнута трьома срібними замками.

Коли Дайна доторкнулася до неї, повітря навколо ожило. Вогонь смолоскипа почав горіти чорним, а на стінах зашепотіли голоси.

— Пам'ять роду... кров у крові... тінь у тіні...

Вона розстібнула перший замок — і відчула, як на грудях спалахнув знак дракона. Другий — і повітря стало важким, ніби вона стояла під водою. Третій — і книга сама розкрилася.

На сторінках — імена. Дати. І печаті крові.

В останньому рядку — ім'я Морґана Верґор. Поруч — її власне .

"Дитя, що завершить угоду".

Раптом усередині неї прокинулося щось — не біль, не страх, а гул, як рев тисяч драконів. Її руки тремтіли, шкіра пульсувала світлом.

"Ти — не лише спадкоємиця, — пролунав голос, — ти — ключ. У тобі остання іскра давнього вогню. Відкрий мене — і світ схилиться перед твоєю волею".

Дайна зробила крок назад, але книга не відпускала. Сторінки самі переверталися, і з них піднімався попіл — із нього народжувалися постаті предків: обличчя чоловіків і жінок із кривавими очима, що дивилися просто на неї.

— Прийми нас, — шепотіли вони.— Ми — твої корені, твоя сила.

Вона закричала. Але не від страху — від надлишку енергії, що спалахнула всередині. Коли вона впала на коліна, на підлозі проступив знак дракона, величезний, що охоплював увесь зал. Полум'я вирвалося з її долонь. Історія роду Верґорів ожила в ній.

Вона піднялася, важко дихаючи. Книга лежала поруч, мертва — її сторінки перетворилися на попіл. Навколо панувала тиша. Але Дайна вже знала — вона не та, ким була раніше.

Відтепер у її венах текла сила, яку неможливо приховати.

Пізніше тієї ночі вона стояла перед дзеркалом. Її очі світилися золотом, а зіниці нагадували вузькі щілини, мов у дракона.

Вона посміхалася. Не від радості. Від усвідомлення.

"Я — Верґор. І моя кров — не тягар. Вона зброя".

З лісу долинув крик ворона. І коли Дайна підняла голову до вікна, в червоному сяйві місяця здалося, що в небі на мить промайнули крила — темні, безмежні, величні.

"Ти готова, — прошепотів голос. — Скоро ми зустрінемось".