РОЗДІЛ ІІ. Дитинство серед тіней

"Дитина, що росте в мовчанні, чує голоси, які інші давно забули. Іноді саме вони стають її єдиними друзями".

Минуло одинадцять років від тієї ночі. Буря давно стала легендою серед селян, які мешкали в долині під маєтком Верґорів. Люди шепотілися, що в тій темній фортеці живе дівчинка, яку саме небо відкинуло, а тьма взяла під своє крило.

Дайна рідко виходила за межі маєтку. Старі слуги обходили її стороною, бо в їхній пам'яті ще жили ті крики і дивне сяйво, що спалахнуло в ніч її народження.

Вона ж... звикла до самотності.

У вікнах Верґор-Манора завжди горіло одне й те саме світло — тепле, жовтувате, як спогад. Дайна сиділа на підлозі в бібліотеці, перегортаючи стару книгу, написану мовою, якої давно ніхто не розумів. Поруч лежала чорна кішка з очима кольору міді. Вона була її єдиним супутником.

На сторінках книги — малюнки драконів, символи, імена. Одне ім'я повторювалося частіше за інші: Морґана Верґор.

— Ти справді існувала, — прошепотіла Дайна, торкаючись літер. — І ти знала...

Вона обережно торкнулася грудей. Знак чорного дракона досі був там — тьмяний у день, але що ночі починав світитися слабким червоним сяйвом.

Іноді вона чула, як він б'ється разом із її серцем.

Одного разу вона вийшла за межі саду — туди, куди їй забороняли ходити.

Морок лісу дихав холодом, і здавалося, що самі дерева дивляться на неї. Але щось кликало її вперед — тихий шепіт, схожий на голос із сновидінь.

"Дайно..."

"Ти вже прокинулася..."

Вона зупинилася біля старого колодязя, обвитого мохом. Усередині — чорна безодня. Дівчина схилилася над краєм і побачила своє відображення. Але замість своїх зелених очей побачила чужі — червоні, глибокі, мов ніч без зірок.

— Хто ти? — прошепотіла вона.

— Той, хто пам'ятає твою матір, — відповів голос. — І той, хто чекав на тебе.

Із темряви колодязя повільно з'явилася постать — чоловік у старовинному одязі, його шкіра — бліда, як місячне сяйво, а погляд —  невимовно сумний.

— Не бійся, — сказав він тихо. — Моє ім'я Лайр.

— Ти...не живий, — вимовила вона, відчуваючи, як холод пробігає по спині.

Він усміхнувся, але в тій усмішці не було життя.

— Я — той, кого життя забуло. Але я пам'ятаю тебе ще немовлям.

— Мене?

— Так. Твоя мати просила мене оберігати тебе. Я не зміг прийти раніше — кордони між світами були замкнені.

Дайна зробила крок назад, але її ноги відмовилися рухатись. Від Лайра йшов не страх, а дивний спокій.

— Якщо ти справді знав мою матір, — сказала вона,— доведи це.

Він простягнув руку — на ній, поряд із венами, виднівся той самий знак чорного дракона, тільки вигорілий, ніби старий шрам.

— Вона носила його так само. І передала тобі.

Він розповів їй історію роду Верґорів: як колись предки уклали угоду з древньою силою, щоб здобути владу над тінями. Як кров кожного покоління приносила плату за цей дар.

— Але твоя мати зламала коло, — мовив Лайр. — Вона принесла жертву, щоб у тобі була не лише тьма, а й світло.

Дайна слухала, не відволячи погляду. Кожне його слово звучало правдою, навіть коли розум відмовлявся її прийняти.

— Чому ти розповідаєш мені це? — спитала вона.

— Бо скоро тебе знайдуть ті, хто чує запах цієї крові. І лише ти зможеш вирішити, чи стати їхнім інструментом, чи прокляттям.

Він наблизився, доторкнувся до її волосся. Його  пальці були холодні, але в тому дотику було щось людське.

— Запам'ятай, Дайно: світло в тобі — не милість, а вибір.

І, промовивши це, він зник у темряві колодязя.

Дівчина довго стояла нерухомо. Потім опустилася навколішки й подивилася в глибину. Тиша відповіла їй лише відлунням власного серця.

Вона відчула, як знак дракона знову загорівся на її грудях. А потім — перший раз у житті — не відчула страху.

Тінь обійняла її, як давнього друга.