РОЗДІЛ l. Крик у темряві

"Із кожної втрати народжується нова тінь. Але не кожна тінь знає, чиїм світлом вона колись була"

"У кожній душі живе тінь, але лише той, хто приймає її, знаходить справжнє світло".

Вітер бився у вікна старого маєтку, мов безумний звір, намагаючись пробитися всередину. За товстим склом, серед буревію, спалахували блискавки — короткі удари білого світла, які на мить освітлювали кам'яні стіни, вицвілі гобелени, темні коридори, що тягнулися у невідомість.

Маєток Верґорів стояв на скелястому узгір'ї понад морем, де хвилі билися об урвища, наче серця, що не вміють зупинятися. У тій самотній твердині мала народитися дитина.

— Тримайся, пані Морґано, — голос старої повитухи тремтів. — Світло погасло, але я тут, я з вами.

Молода жінка лежала на ліжку, її волосся, чорне, мов ніч, злиплося від поту. В очах — блиск болю і беззвучна молитва. Десь далеко гримів грім, але він здавався відлунням чогось більшого — якби самі небеса боролися за право цієї дитини на життя.

— Вона... вона має народитися, — прошепотіла Морґана.— Вона не повинна повторити мою долю...

Повитуха не відповіла. Коли чергова блискавка розірвала ніч, у кутку кімнати на мить здалося, що стіна дихає. Тінь від свічки ворухнулася, і щось темне промайнуло вздовж стелі — ніби крила.

У повітрі запахло димом і кров'ю.

Крик пролунав саме в ту мить, коли буря досягла апогею. Вітер завив так, що здалося — кричить сам світ.

Повитуха підняла немовля — дівчинку, бліду, як місячне світло. Але коли вона подивилася на її грудну клітку, кров застигла в жилах: на лівому боці шкіри, просто над серцем, чітко пульсував знак — чорний дракон, намальований самим вогнем.

Він дихав.

Знак рухався, наче живий.

— Це... не може бути...— повитуха відступила, хрестячись. — Дитя тьми...

Морґана підняла голову. Її губи були бліді, але погляд — незвичайно спокійний.

— Вона не тьма, — прошепотіла. — Вона — рівновага.

Жінка витягнула руки, взяла дитину на груди. Знак дракона спалахнув, і повітря наповнив запах озону, ніби після блискавки.

— Пробач мені, доню...— її голос затремтів.— Я зробила все, щоб ти мала шанс.

І в ту мить, коли буря вщухла, Морґана зітхнула востаннє.

Свічки згасли.

Дитина заплакала. А чорний дракон на її грудях засвітився червоним.

Коли через кілька хвилин старий хазяйський слуга зайшов до кімнати, він побачив повитуху, що стояла на колінах, бліда, як попіл.

— Що сталося?— прохрипів він.

Стара підвела на нього порожній погляд.

— Вона народилася під знаком вогню. Матір — мертва. Але дитя...дитя дихає.

Він подивився на колиску. Немовля спало спокійно, закутане в темне полотно. Лише коли він нахилився ближче, то побачив знак на грудях — чорний дракон, що завмер у русі, наче щойно вилупився з полум'я.

Слуга відмахнувся й прошепотів:

— Хай Господь помилує цей дім...

Та Господь давно залишив Верґорів.

Бо коли ніч стихла, і море затихло під місяцем, у далекому лісі щось відгукнулося народженню дитини. Сотні воронів злетіли з дерев, і один із них — білий, з червоними очима — полетів просто до маєтку.

Він сів на підвіконня кімнати, де спало немовля. Подивився на неї. І, нахиливши голову, прошепотів людським голосом: 

— Вітаю, Дайно Верґор. Ми чекали тебе.