Білі стіни

"Якщо ти один проти всіх — ти божевільний. Якщо всі проти одного — ти небезпечний. Але якщо ти просто інший — хто поставить діагноз?"

Мене розбудив крик. Або тиша? Тут вони легко плутаються. У цих стінах навіть власне ехо здається чужим. Біла стеля — порожній аркуш, на якому ніхто не наважується писати. Білі стіни, біле ліжко, білий халат — ніби я став частиною стерильної порожнечі, позбавленої сенсу.

Я сів на ліжку й втупився в підлогу. Вона — єдине, що тут не біле. Сіра плитка, стерта, з тріщинами — як мозок, подряпаний спогадами. Іноді мені здається, що одна з тріщин — це я.

До палати увійшов доктор Клімов. Високий, із сивиною на скронях, він завжди пахне ментолом і чорнилом. Його очі — як зашторені вікна: ти бачиш світло, але не можеш зрозуміти, що всередині.

— Як ви себе почуваєте, Миколо? — спитав він, сідаючи на край стільця.

Я мовчав. Тут слова не для відповіді, а для оцінки. Кожен звук, що виривається з моїх вуст, потрапляє в його блокнот як докази проти мене. Він не слухає — він збирає.

— Вам щось снилося минулої ночі?

Я хотів сказати: мені снилося, що я — ви. Що я ходжу коридорами з папкою і вирішую, кому жити на волі, а кого замкнути. Що я слухаю чужі монологи й думаю: хто з нас більш уразливий?

Але я знову промовчав.

Він щось занотував. Клацання ручки — як постріл. І знову тиша. У ній потонув увесь діалог.

Після обходу мене повели на прогулянку. Двір — квадратний, ґрати на вікнах, стіни облущені. Два дерева — наче свідки, прирослі до місця злочину. Птахи сюди не прилітають. Вони бояться тиші, що кричить голосніше за крик.

Санітар Артем ішов позаду. Він не говорить. Його мовчання — інше. Воно не думає. Я пробував заговорити з ним раніше. Даремно. Його обличчя — як маска, зношена, втомлена. Він дивиться на нас, як на меблі. Нас багато, ми різнокольорові всередині, але однакові зовні — у цих халатах і поглядах.

Іноді я думаю: хто вони такі, щоб судити, нормальний я чи ні? Вони поспішають на роботу, повертаються у свої коробки-квартири, їдять однакову їжу, говорять за шаблоном і називають це «життям». А я? Я бачу, як слова втрачають сенс, як погляди порожніють, як реальність тріщить по швах. Може, я просто відчуваю більше?

І якщо так — хіба це не справжнє безумство?

Я сиджу в тіні дерева й записую це в зошит. Навряд чи хтось прочитає. Але якщо прочитає — хай знає: я не боюся бути іншим. Я боюся стати одним із них.

«Нормальність — це угода більшості. Але більшість може помилятися.»

Завтра буде новий день. Нова сесія запитань. Нові погляди, сповнені недовіри. А я сидітиму тут і знову питатиму: хто насправді хворий — я чи вони?

"Ми боїмося втратити розум, хоча сам розум — це клітка. А що, як божевілля — це свобода без дозволу?"

У нашій палаті немає годинника. Час тут не йде — він застиг. Я навчився розрізняти ранок і ніч за голосами у коридорі, за тембром кроків, за запахом їжі. Іноді здається, що день триває тиждень, а ніч — кілька хвилин.

Сьогодні мені дозволили залишитися у спільній кімнаті з іншими. Це рідкість — зазвичай нас тримають окремо. Кажуть: так спокійніше. Але що спокійніше — для нас чи для них?

Там був Павло. Він говорить сам із собою, але іноді каже такі речі, що мені хочеться записати. Учора він прошепотів мені: «Ти знаєш, що лікарі — просто пацієнти, яким видали ключі?» Я усміхнувся. Він теж.

Ще була Інна. Вона сидить біля вікна й малює пальцем у повітрі. Її очі бачать щось, чого я не бачу. Я спитав, що вона малює. Вона відповіла: «Світ, в якому нас не бояться.»

Ми мовчали. Але це було справжнє мовчання — не як з Артемом. У ньому була присутність. У ньому було розуміння.

Раптом ввійшов лікар. Його голос — м'який, як у священика, але в очах — холодна сталінь. Він звернувся до Інни:

— Час приймати ліки.

Інна подивилася на нього і сказала:

— А ви певні, що це нам потрібні ліки, а не вам?

Він нічого не відповів. Лише простягнув пластиковий стаканчик. Вона випила мовчки.

Коли він вийшов, Павло знову заговорив:

— Ми тут — бо бачимо занадто ясно. Світ — це галюцинація, яку погодили всі. А ми — ті, хто відмовився погодитись.

І знаєш, я повірив йому. Бо що, як це не ми збожеволіли? Що, як світ став настільки абсурдним, що єдиний здоровий вчинок — зламати правила?

Я записую це все. Не для лікарів. Не для історії хвороби. А для себе. Щоб не забути: навіть тут, у кімнаті без часу, ми ще живі.

"У дзеркалі ми шукаємо себе, але часто знаходимо погляд когось іншого. А що, як справжнє відображення — це те, чого ми боїмося найбільше?"

Сьогодні в нашій палаті зникло дзеркало. Просто прибрали, не пояснюючи чому. Лише сліди кріплень на стіні — як шрами від правди. Хтось із новеньких спитав, чому. Санітар сказав: «Безпека». Але для кого? І від чого?

Я завжди дивився у дзеркало не для того, щоб побачити себе, а щоб переконатися, що ще існую. Що я — не примара. Що в мені ще щось залишилося. Тепер цього немає.

Павло сміявся. Він сказав: «Тепер ми такі ж, як і вони. Живемо, не бачачи себе.» І я подумав: може, саме так живе більшість?

Після сніданку нас повели на групову терапію. Кімната — кругла, стільці по колу. Ми говорили про «емоції». Я сказав, що сьогодні я — порожнеча. Психолог запитала: «А як виглядає ваша порожнеча?» Я відповів: «Як стіна, на якій висіло дзеркало.» Вона нічого не сказала. Просто записала.

Інна сьогодні мовчала. Але в її очах було більше відповідей, ніж у всіх словах психолога. Коли сесія закінчилась, вона підійшла до мене і тихо сказала:

— Люди бояться дивитися в дзеркало, бо можуть побачити щось справжнє.

Я кивнув. Бо я це вже бачив.

Після обіду я повернувся в палату. Стіну, де раніше було дзеркало, пофарбували. Тепер вона така ж, як інші. Чиста. Безлика. І від того — страшніша.

Я сів, витягнув зошит і почав писати. Бо єдине дзеркало, що залишилось — це слово. І якщо я продовжую писати, значить, я ще існую.