-1-

Вулиці міста були заповнені передсвятковою метушнею. У кожному вікні, у кожній вітрині миготіли різнокольорові вогники. Звідусіль чулося: «З прийдешніми святами!». Полиці магазинів ломилися від великої кількості новорічних делікатесів. Повітря пахло свіжою хвоєю, бенгальськими вогнями та мандаринами. Місто готувалося зустрічати Новий рік.

Роману було не до свята. Випуск газети взагалі штука така цікава. От начебто й свято у всіх, а ти працюєш… Люди радіють ялинці на центральній площі, а ти оцінюєш її вартість, і кількість прикрас та техніки, задіяної для її встановлення. Діти льодянки розкатують під ногами, а ти пишеш про відсутність у місті снігоприбиральної техніки. Магазини приваблюють акціями та розпродажами, а тобі лише б прострочку знайти. І потім сидиш до ранку і намагаєшся приготувати гідний матеріал для свіжого випуску. Точніше, улюблену всіма рубрику «Скандали, плітки, розслідування». Ні, звісно, кореспондент районної газети – звання горде… Але зараз Романові було не до гордості.

– Мені потрібний матеріал! – репетував головний редактор газети в телефон. Рома, скривившись, відвів трубку від вуха. Вереск головного і без того було чутно далеко і виразно. Ну хто міг подумати, що Олександру Володимировичу захочеться свіженького та цікавенького? Наприклад, привітань від людей різних професій. А заразом і матеріал на тему: «Як міські організації готуються до святкування». До того ж, може, хто вже встиг шампанським заправитися, от уже й сенсація для читачів, і привід для пліток на місяць наперед.

Рома вилаявся, спіткнувшись об бордюр. Завалило снігом, і не помітиш… Хлопець уже встиг побувати на заводі, швейній фабриці, пошті, податковій та у відділі освіти. Залишалася лікарня. Добре, що хоча б головлікар не заперечував і дав добро. Володимир Петрович взагалі чудова людина! «Треба, значить, треба!» - таке Рома любив. Бо це означало, що матеріал для статті буде.

І ніяких тобі "Ой, а ми не готувалися!", "Заборонено правилами", "Юначе, ну ви ж самі розумієте...".

А ось і лікарня. Роман з розгону влетів на сходинки, і, не втримавшись на слизькій плитці, ляпнувся на п’яту точку прямо під дверима.

– Ну хто ж таку підставу в лікарнях робить?! – вигукнув хлопець, потираючи забите місце і чіпляючись за ручку дверей у спробі встати. – Так же і вбитися можна!

– А ви не бігали б і під ноги дивилися, – високий темноволосий чоловік мало не за комір підняв Рому і поставив на ноги. – А як треба буде, ми вас зберемо… Як конструктор, - він підморгнув Роману.

– Дякую… Не треба мене збирати… Я сам, – кореспондент обтрусився і вже з обережністю рушив до дверей. Вже з порога він помітив головного лікаря, який щось жваво обговорював із суворою медсестрою в окулярах. Рома рушив прямо до нього.

– Доброго вечора, Володимире Петровичу! – привітався він, намацуючи в сумці записник.

- Романе Вікторовичу! Вітаю! Радий вас бачити! – головний лікар потис кореспондентові руку і кивнув комусь за його спиною: – Олеже, доброго вечора!

Рома озирнувся і побачив того самого чоловіка, який підняв його зі сходів.

– Наш найкращий хірург, - Володимир Петрович підморгнув Ромі і повернувся до колеги. - Ви до ординаторської? Передайте, що ми скоро підійдемо.

Олег кивнув головою і зник в одному з коридорів. Рома провів його поглядом і знову повернувся до головного лікаря:

– Дякую, що погодилися надати матеріал. Я пропоную розпочати з інтерв'ю. І перше питання: як центральна лікарня готується до Нового року?

– Я пропоную дещо інший варіант. Давайте ви самі походите, роздивитеся, – усміхнувся Володимир Петрович. - І потім опишете все, що побачите.

– Але… – заїкнувся Рома. Головний лікар підморгнув хлопцю.

– Ви впораєтеся. Я вам довіряю. Минула стаття була чудовою!

– Дякую… – пробурмотів збентежений кореспондент, дивлячись у спину головному лікарю, який вже щось обговорював з двома колегами. Так, та стаття наробила багато галасу, але головне, що після неї йому, Роману Марешко, нарешті дозволили займатися важливими редакційними завданнями. Ще б пак, адже їхня газета першою оприлюднила всі факти у справі так званого «лікаря-вбивці». І саме він, Роман, дістав цінну інформацію та допоміг виправдати ні в чому не винного анестезіолога!

– Юначе, або посуньтеся, або допомагайте! – пухка медсестра зі світлими кучерями сердито дивилася на нього, уперши руки в боки. Біля неї стояли драбини, і, вочевидь, жінка збиралася лізти нагору. Роман завбачливо відійшов подалі. Співвідношення медсестри і драбини у ваговій категорії явно було не на користь останньої.

- Тетяно Михайлівно! Ось, знайшов ще коробку! – з коридору з'явився молодий хлопець із картонною коробкою у витягнутих руках.

- Неси сюди! - скомандувала Тетяна. Вона рішуче ступила на першу поперечину драбини.

- А вам не страшно? – ризикнув поцікавитись Рома. Все ж таки підлога слизька, стеля високо, а Тамара – не дюймовочка і не метелик...

- Страшно. Але краса реєстратури потребує жертв, – і медсестра рішуче полізла по драбині вгору, коли раптом грізний оклик її зупинив:

- Таню! Це що таке?!

До них підійшов фельдшер швидкої допомоги. Про всяк випадок Рома посунувся вбік, аж надто загрозливо той виглядав...