Глава 22. Базар, сир і практика слова «ні»

Глава 22. Базар, сир і практика слова «ні»

Волянський Максим Андрійович

Незручної розмови з Маргаритою вдалося уникнути лише випадково. Щойно підійшла Марго, Соня почала докладно пояснювати матері, що триколірний кіт провів складну операцію зі знешкодження ворожого обладнання. Маргарита слухала її мовчки, але за виразом обличчя було зрозуміло: після пояснення доньки вона планує поставити кілька запитань уже мені.

Я навіть устиг помітити, як вона набрала повітря, готуючись почати розмову.

– Мамо, а він ще й… – Соня зупинилася, прислухаючись до власного живота. – Я хочу їсти.

Маргарита подивилася на годинник.

– Тоді спочатку сніданок.

Все ж таки був винесений вердикт.

Ми втрьох рушили до їдальні. Соня йшла попереду, старанно перекочуючи стопу з п’ятки на носок і час від часу озираючись, щоб перевірити, чи повторюю я її «хід ніндзя». Маргарита трималася трохи позаду. Вона не поспішала, але й не дозволяла нам надто віддалитися.

У коридорах санаторію вже прокинувся звичайний ранковий хаос. Двері номерів відчинялися й зачинялися, хтось шукав окуляри, хтось сварився з дитиною через мокрий рушник, а з боку їдальні тягнуло свіжою випічкою, гречаною кашею та кавою, яку я не пив, але завжди впізнавав за запахом. Біля сходів дві жінки в халатах обговорювали вчорашній концерт, причому одна переконувала іншу, що співачка «точно співала під фонограму», а друга відповідала, що «Такого не може бути!».

У їдальні Соня одразу побігла до роздачі. Маргарита взяла для неї кашу, сирники та компот, після чого озирнулася на вільні столи. Один стояв біля вікна, другий – ближче до стіни, а третій займала літня пара, яка вже встигла розкласти навколо себе свої порції, серветки й три різні види хліба.

Маргарита кивнула на стіл біля вікна.

–Соню, нам туди.

Вона сказала це спокійно, але з явним натяком, що моя компанія далі буде зайвою.

– Гарного дня – побажав я їм і сів за інший столик.

Відстань між нами була невеликою, проте достатньою, щоб я не заважав, але чув їх доволі гучну розмову. Соня вже розповідала матері, що під час ранкової операції кіт виявив «професійну нюхову компетентність», а Маргарита слухала її, іноді кидаючи на мене короткі погляди.

Я не втручався, роблячи вигляд абсолютного пофігіста, якого цікавить лише риба, салат і гречана каша. У Соні сьогодні був гарний настрій, дихання залишалося рівним, колір шкіри не змінювався, а її активність ще не виходила за межі, які ми встигли відпрацювати. Маргарита контролювала це краще за будь-який прилад.

Певною мірою я навіть був їй вдячний за відстань. Не кожну розмову треба проводити в момент, коли людина тримає в руці ложку, а дитина намагається довести, що кота можна офіційно призначити агентом ордену.

Після сніданку Маргарита з Сонею попрямували в сторону номерів. Я затримався біля виходу з їдальні, бо знав: сьогодні на мене чекає інша зустріч.

Коли я підходив до обумовленого місця, то Анжела стояла під навісом біля бювету, тримаючи в руках маленьку сумочку. Вона була схожа на студентку, що прийшла на іспит, але ще не вирішила, чи хоче складати його, чи краще одразу написати заяву на академічну відпустку.

Анжела чекала під тінистим навісом бювета. Вона обрала для зустрічі світлу літню сукню – не відверто святкову, але достатньо витончену, щоб видати ретельну ранкову підготовку. Волосся, зібране у високий вузол, відкривало тонку лінію шиї, а кілька неслухняних пасом вільно спадали на щоки, додаючи образу прорахованої недбалості. У повітрі відчувався легкий шлейф солодкуватих парфумів. Для неї цей похід на базар виразно мав присмак побачення. Її очі виблискували вологою, її образ дихав доволі помітним трепетним очікуванням.

Побачивши мене, вона миттєво вирівняла спину й нервово поправила ремінець маленької сумочки.

– Я… я вчасно прийшла? – її голос прозвучав на півтону вище звичайного, видаючи приховане хвилювання.

– Ти прийшла навіть раніше, ніж ми домовлялись, – я зупинився на безпечній відстані, свідомо не порушуючи її особистих кордонів, хоча вона явно подалася вперед, очікуючи кроку назустріч.

– Це хороший знак? – Анжела зазирнула мені в очі, відверто шукаючи мого схвалення.

– Це означає, що ти обирала вбрання щонайменше годину, а потім перевіряла годинник під цим навісом ще хвилин двадцять, – відповів я рівно, одним реченням гасячи романтичні іскри холодним тоном.

На її щоках спалахнув рум'янець. Ілюзія побачення зіткнулася з об'єктивною реальністю, проте Анжела швидко опанувала себе й трохи підняла підборіддя, намагаючись зберегти гідність.

– Я просто серйозно поставилася до твоїх слів.

– Чудовий настрій для практики, – погодився я. – Сформулюй свою сьогоднішню мету.

Вона ледь помітно стиснула пальці на сумочці.

– Відмовляти.

– Кому саме?