Глава 21. Космічні вібрації та котячі інстинкти

Глава 21. Космічні вібрації та котячі інстинкти

Кіт Маркіз

Для власної свідомості я завжди залишався Маркізом. Генетика вимагала відповідного титулу: розкішний триколірний кіт-самець – природна аномалія, статистична похибка, що трапляється раз на мільйон. Білосніжна манішка, вугільно-чорні та вогняно-руді плями лягли на спину й морду вивіреною асиметрією, а пухнастий смугастий хвіст завжди звитяжно здіймався догори – живий королівський штандарт.

Двоногі створіння, позбавлені естетичного смаку та розуміння ієрархії, невпинно нав’язували мені власні, принизливі імена. Огрядна кухарка з місцевої їдальні фамільярно кликала мене «Сметанником» через білу пляму на носі. У моменти моїх гучних вокальних вимог щодо порції курячої печінки вона переходила на «Жер-жора». Місцевим зграйним псам я регулярно, з демонстрував перевагу гострих кігтів над тупими іклами, давно перетворившись для них на «Триколірного Демона» або «Рябу Смерть». Ті блохасті створення панічно уникали перетинати кордони моєї території. Такий статус-кво відповідав моєму баченню світобудови.

Поточний ранок розпочався з ретельного, медитативного вмивання правої передньої лапи на залитому золотим сонцем газоні. Шлунок ритмічними скороченнями наполегливо сигналізував про необхідність здійснити гастрономічну інспекцію харчоблоку. Я розкішно потягнувся, випустив кігті для розминки фаланг і вже збирався елегантною риссю рушити до кухні. Раптом жовті локаторні очі вловили дивний рух, а вуха прорізав огидний металевий брязкіт.

Я завмер, припавши животом до теплої трави. Джерелом обурливої какофонії виявилася двонога самиця у строкатій сукні. Ховаючись за товстелезним стовбуром старого дерева, вона рясно обвішала себе блискучими, дерев'яними та мідними брязкальцями. Кожен її крок відлунював дзвоном, розлякуючи мишей у радіусі кількох кілометрів.

У глибині парку розгорталася інша мізансцена. Високий самець у світлому одязі та маленьке дитинча у бузковому костюмі бавилися біля платана, під корінням якого сидів плюшевий єнот. А праворуч, на парковій лаві, сиділа самиця – джерело жорсткої, небезпечної напруги. Притискаючи до вуха плаский чорний прямокутник, вона випльовувала у простір гострі, холодні слова. З погляду котячої логіки, ситуація читалася легко: домінантна кішка відчитувала підлеглого котика за втрачену жирну мишу. Чужа агресія мене не обходила.

Увагу знову притягнула галаслива жінка за деревом. Легкий бриз змінив напрямок, принісши від її браслетів аромат. Зіниці миттєво розширилися до розміру чорних дір.

Боги котячого пантеону... Золоті піски прабатьківщини... Nepeta cataria. Божественна валер'яна, химерно змішана з важким, мускусним душком пачулі. Ольфакторний удар влучив прямісінько по нюхових рецепторах, стираючи залишки аристократичної стриманості. Смугастий хвіст зрадливо сіпнувся. Задній міст інстинктивно напружився. Брязкальця на зап'ястях манили, гіпнотизували, обіцяючи екстатичну насолоду і шалену гру. Піднявши хвіст трубою, я перевірив зчеплення подушечок із травою і рушив уперед. Дипломатія закінчилася. Полювання почалося.

Вікторія Олегівна Світич – Світлозора

Вимога Юної Наставниці прозвучала просто й безжально: негайно зняти усі браслети, поки їхній грубий дзвін не розполохав внутрішніх драконів і не привернув уваги Головної Хранительки. Я завмерла, притиснувши руки до грудей. Неофікусація раптом перестала бути захопливою грою в сакральні терміни й торкнулася найуразливішого – мого захисного контуру.

Браслети супроводжували мене крізь тривимірну матрицю роками. Сандаловий відповідав за заземлення, мідний відводив чужу заздрість, срібний із місячним каменем стабілізував жіночий потік, а темний дерев’яний, просочений валеріаною під час ретриту під Уманню, не дозволяв енергетичним вампірам проникати в особистий простір. Зняти все одразу означало залишитися перед Всесвітом із голими зап’ястями та незахищеною аурою.

– Але мій захисний дзвін відганяє низьковібраційні сутності, – пошепки нагадала я, сподіваючись хоча б на перехідний період.

Юна Наставниця суворо примружилася. Позаду, біля лавки, Головна Хранителька раптом гаркнула у свій мобільник, щось про негайну пункцію та догану. Слово «пункція» пройшлося холодною хвилею вздовж хребта. Я відчула: простір не залишає часу для торгу.

Тремтячими пальцями я намацала застібку першого браслета. Саме в ту мить, коли матеріальний якір уже мав розімкнутися, смарагдова трава попереду ворухнулася. Із сонячної плями безшумно виступив розкішний триколірний кіт. Сліпучо-біла манішка, чорні та вогняно-руді плями утворювали містичну тріаду, а смугастий хвіст здіймався догори живою антеною для зв’язку з Космосом.

Він ішов просто до мене. Жовті очі горіли потойбічним вогнем, ніздрі жадібно втягували аромат моїх артефактів, а кожен крок був наповнений потужною цілеспрямованістю, сумніви розсипалися. Простір милосердно матеріалізував фамільяра саме тоді, коли мені забракло рішучості.

Кіт видав глибокий горловий звук, стрибнув і двома білими лапами вчепився в зап’ястя. Кігті ковзнули між намистинами, зуби зімкнулися на сандаловому обручі. Він не торкався фізичного тіла – його цікавили винятково захисні артефакти. Тваринний дух-провідник особисто зривав із мене кайдани ілюзії. Кіт переможно оголосив «Мяяяяяя-ууу»!