Глава 19. Чаша дракона

Глава 19. Чаша дракона

Корольова Маргарита Андріївна

О шостій п‘ятдесят сім Соня вже сиділа посеред свого ліжка, схрестивши ноги й поклавши долоні на живіт. Очі вона заплющила, губи зосереджено стиснула, а тонке простирадло лежало біля її колін нерівною купою. Живіт повільно випинався на вдиху й так само плавно опускався. П’ять циклів. Пауза. Ще один.

Я спостерігала за нею зі свого ліжка, намагаючись не ворушитися. Дихання залишалося рівним, без затримок та підключення допоміжної мускулатури. Плечі не підіймалися, крила носа не роздувалися, шкіра мала нормальний колір. Ліва повіка трималася на одному рівні з правою. Жодних ранніх проявів виснаження.

Після сьомого вдиху Соня обережно розплющила очі й подивилася на мене.

– Я знаю, що ти не спиш.

– Звідки?

– У тебе дихання сердите.

Я повільно видихнула й відкинула простирадло.

– Це називається нормальне ранкове дихання дорослої людини.

– Ні. Нормально ти дихаєш, коли спиш. А зараз ти робиш так: вдих, маленька зупинка, потім довгий видих. Ти завжди так дихаєш, коли думаєш про щось складне.

Спостережливість доньки почала набувати неприємних масштабів. Ще кілька занять із Максимом – і вона навчиться діагностувати мій настрій раніше, ніж я сама встигатиму його усвідомити.

– Як дракончик? – спитала я, сідаючи на ліжку.

Соня знову приклала долоню до сонячного сплетіння.

– Теплий. Батарейка зелена. Можна йти на тренування.

Ось заради цього вся вистава й починалася.

Я взяла з тумбочки пульсоксиметр, затиснула ним її вказівний палець і дочекалася стабільних цифр. Сатурація – дев’яносто вісім. Пульс трохи підвищений через ранкове збудження, але в межах норми. Соня слухняно висиділа всю перевірку, хоча її погляд уже стрибав між шафою, кросівками біля дверей і годинником.

На нижній полиці тумбочки лежала моя похідна аптечка. Усередині, у пластиковому футлярі, залишалися дві ампули препарату. Та, яку я приготувала вчора, так і пролежала там невикористаною. Другий день поспіль.

Окремий випадок можна списати на сприятливий збіг обставин: правильний режим, морське повітря, менше фізичного навантаження, довший сон. Два послідовні результати вже формували тенденцію. До повноцінної статистики було далеко, проте ігнорувати її я не могла.

Максим якимось чином навчив шестирічну дитину самостійно запускати механізми, які я місяцями намагалася активувати медикаментами, режимом і постійним контролем. Загорнув діафрагмальне дихання, парасимпатичну регуляцію та керування м’язовою активністю у казку про маленького вогняного дракона. Додав секретних агентів, орден ніндзя й кілька влучних заборон. У результаті Соня добровільно робила те, до чого раніше її доводилося примушувати. Та й результати цього примусу були опосередкові.

Мене це дратувало. Отриманий результат водночас змушував мене проковтнути роздратування й уважно дивитися далі.

– Сьогодні буде третій рівень, – нагадала Соня, зіскочивши з ліжка. – Дихати я вже вмію. Ходити теж. Дядько Макс сказав, що далі почнеться справжня підготовка.

– Коли саме він устиг це сказати?

– Учора. Наприкінці заняття.

– І що входить у справжню підготовку?

– Якби я знала, вона не була б секретною.

Дитяча логіка виявилася герметичною. Я підвелася, відчинила шафу й дістала спортивні штани. Відмовляти Соні я не збиралася. Після двох днів без кризу така заборона перетворилася б на безвідповідальну спробу захистити власне самолюбство за рахунок її здоров’я.

Була й інша причина, яку я поки що не збиралася формулювати вголос.

Учора ввечері я бачила Максима на набережній. Поруч із ним стояла молода дівчина у легкій сукні з відкритими плечима. Вона плакала, тулилася до нього, а він тримав її у своїх обіймах. Він робив це ніжно, спокійно та впевнено, чомусь мені здавалося, що він сьогодні може й не прийти на свою ранкову зарядку, а це означає що мені доведеться пояснювати своїй донечці про можливу причину його затримки, вигадувати якусь історію, а брехати мені зовсім не хотілось.

Вчора я пішла раніше, ніж Максим мене помітив. Усю дорогу до корпусу пояснювала собі, що його приватне життя мене не обходить. Він дорослий чоловік, вільний обіймати хоч половину жіночого складу санаторію. Мене цікавила лише професійна сторона його поведінки. Людина, яка береться працювати з емоційно вразливими жінками, повинна чітко дотримуватися меж. Обійми, вечірня набережна й романтичні сукні до стандартних методів психотерапії уж точно не належали.

Саме тому мені водночас було цікаво і боязно дізнатись відповідь на своє ж питання: «Чи з’явиться він сьогодні на ранковій зарядці».

Після ранішніх процедур я вдягла світлі спортивні штани, просту футболку й зібрала волосся на потилиці. Після короткої паузи послабила резинку, бо вона надто стягувала шкіру на скронях. Жодного іншого значення ця дія не мала.

Соня вже стояла біля дверей у кросівках і нетерпляче перекочувалася з п’ятки на носок.