Глава 17. Саторі за новими правилами

Глава 17. Саторі за новими правилами

Коваль Анжела Станіславівна

Я розплющила очі о сьомій ранку. Мій звичайний ранок в останні тижні починався зі спогадів про Дениса: відчути, як серце стискається від несправедливості буття, гірко і протяжно зітхнути, а потім тремтячою рукою потягнутися за телефоном на тумбочці, щоб перевірити, чи не написав він мені хоча б якогось, каятливого повідомлення.

Але сьогодні мій внутрішній емоційний компас дав різкий збій. Рука, що тягнулася до смартфона, завмерла на півдорозі.

У голові, витісняючи образ колишнього, яскравим неоном спалахнула вчорашня дерев'яна лавка у парку. Спогади наринули лавиною, змушуючи мене різко сісти на ліжку і схопитися за палаючі щоки. Боже мій, що я вчора накоїла! Я згадала, як у стані абсолютного афекту, бажаючи помститися всьому чоловічому роду за свої страждання, запропонувала абсолютно незнайомому хлопцю переспати зі мною! Я, одна з найкращих студенток-філологів, дівчина з принципами і тонкими ідеалами, буквально кидалася на шию перехожому, пропонуючи йому свій номер і себе на доданок.

Мої щоки палали вогнем, який міг би освітити всю кімнату. А потім... потім я дві години топила його у своїх проблемах. Я кричала, розмахувала руками, розповідала йому всі ганебні подробиці своїх минулих стосунків: про Влада, який завжди спізнювався, про Олега з його резюме, про Дмитра і про той смарт-годинник, на який я витратила всю стипендію. Я вивалила на нього все своє життя.

А він слухав. Не скористався моєю вразливістю, не насміхався, не намагався затягнути мене в ліжко, користуючись істерикою, а стійко терпів мій безкінечний словесний пронос, розклавши мої мотиви по поличках з такою точністю, що мені досі було соромно. Найпринизливішим у цій ситуації був фінал нашої розмови. На прощання він прямо вказав на мій егоїзм, холоднокровно констатувавши: «До завтра, Анжеліко. Про тебе я сьогодні дізнався багато. Навіть занадто. Але ти мені так і не дала змоги навіть представитись». Коли він вимовив ці слова, я з крижаним жахом ще раз оцінила масштаби власної катастрофи. Я дві години виливала душу людині, чийого імені навіть не здогадалася запитати!

– Ні, так не піде, – прошепотіла я в порожнечу номера, відкидаючи ковдру. – Я не можу залишити це так.

Я мушу прийти туди. Я зобов'язана нормально представитися і довести йому, що я не істерична, поверхнева дурепа, здатна лише на безглузді маніпуляції. Я – глибока, тонка натура, а у всьому винні обставини, які склалися проти мене.

Я підійшла до шафи, відчинивши дверцята. Так, вбрання. Це критично важливо. У моєму світі, світі літератури і прихованих сенсів, одяг – це маніфест. Усе має свій символізм.

Мій погляд ковзнув по вішалках. Вчорашня легка романтична сукня в дрібну квіточку, з оголеними плечима відпадає одразу. Це уніформа моєї слабкості, якщо я вдягну його вдруге поспіль, він можуе подумати що я неохайна і не маю смаку, вдягаючи одне й те саме по кілька разів. Може, чорне? Сувора чорна сукня-футляр... Ні, чорний – це траур за минулим, надто буквально, він вирішить, що я досі ховаю своє серце. Білий? Занадто невинно.

Мої пальці зупинилися на ніжному блакитному сарафані з натурального льону. Так! Блакитний – колір безмежного океану, колір стоїцизму і глибини моєї душі. Цей колір говорить: «Я чиста і прозора, але в мені приховані вири, здатні затягнути на дно». Я одягла сарафан, ретельно розправила кожну складочку і накинула на плечі тонкий перлинний кардиган. Покрутившись перед дзеркалом, я навмисно, з ледь помітною недбалістю приспустила його на одне плече. Це мало підкреслити мою тендітність, мої витончені ключиці, але водночас демонструвати, що я вища за ці земні умовності.

Волосся. Жодних складних зачісок чи тугих хвостів. Я розпустила його, дозволивши темним хвилям вільно спадати на плечі – хай ранковий вітер грається з ним, додаючи моєму образу правильної легкості та свободи. Я подивилася в дзеркало і зробила глибокий вдих. Ідеально. У кожній деталі читалася витончена жіночність, прихована пристрасть і непохитна гідність. Нехай тепер спробує розгледіти в мені наївне дівчисько, коли перед ним стоятиме настільки глибока, багатогранна особистість. Я готова.

Волянський Максим Андрійович

Ранок видався напрочуд спокійним. Після ранкової медитації і зцстрічі з Сонею, я спустився до їдальні, де обмежився своїм стандартним, функціональним сніданком: шматок телятини, яйце і чорна кава. Це паливо зберігало мою свідомість на вістрі концентрації, не перевантажуючи парасимпатичну систему. Мені була потрібна кришталева ясність розуму, адже сьогоднішній день обіцяв бути насиченим.

О пів на десяту я неквапливо попрямував на алею. Сонце вже піднялося досить високо, розігріваючи повітря. Я зайняв своє вчорашнє місце на тій самій дерев'яній лавці, у густому затінку кипарисів, де вчора приблизно о цій годині зустрівся з Анжелікою. Повітря тут було густим, воно пахло розігрітою сосновою смолою, солоним морем і тонким ароматом олеандрів.

Я зручно відкинувся на спинку лавки, поклавши руку на коліно, заплющив очі й почав сканувати простір. Я точно знав, що вона прийде. Дівчина з «синдромом розбитого крила», яка вчора влаштувала мені двогодинний екскурс у свою емоційну катастрофу, не могла змарнувати нагоди «переписати» свій ганебний фінал. Її его вимагало реваншу, а підсвідомість відчайдушно шукала нову фігуру для обожнювання.