Глава 16. Вперта статистика

Глава 16. Вперта статистика

Корольова Маргарита Андріївна

Решту ранку ми з Сонею провели в режимі суворої секретності.

Дорогою до їдальні Соня йшла поруч зі мною, старанно вивіряючи кожен крок. Раніше вона б уже десять разів підстрибнула, потягнула мене за руку до найближчого кіоску чи спробувала б побігти наввипередки. Зараз же моя донька пересувалася з грацією маленького, зосередженого сапера, який боїться наступити на міну.

– Мамо, ти ходиш неправильно, – раптом серйозно заявила вона, зупинившись посеред алеї. – Ти гупаєш п'ятами. Так тебе одразу почують вороги.

Зазвичай я б відповіла щось раціональне, на кшталт «перестань вигадувати, ходімо їсти», але сьогодні мовчки спостерігала за цією метаморфозою. Десь глибоко всередині мене ворухнулося і боляче вжалило неприємне, колюче почуття.

Авжеж. Маму слухатися – це нудно. Коли я місяцями, день у день прошу її: «Не бігай, Соню, побережи сили, ти ж спітнієш і впадеш» – мої слова сприймаються як настирливий білий шум. Але варто було якомусь самозваному «сенсею» в лляному вбранні назвати звичайну повільну ходу «секретною технікою», як ми слухаємося аж бігом! Жодного капризу, залізна дисципліна. Цей дивак за один ранок домігся того, за що я безуспішно воювала місяцями.

Я міцно стиснула зуби. Хай там як. Якщо вся ця езотерична вистава з ніндзя і шпигунами дійсно йде на користь моїй дитині, і її нервова система не виснажується – я це переживу. Запхну свої материнські ревнощі та лікарське его кудись дуже глибоко і піду в нього на повідку. Ну як же це дратує. Гаразд, Ріто, посміхайся і роби вигляд, що тобі цікаво.

– І як же має ходити справжній агент? – спитала я, схрестивши руки на грудях.

Соня з гордістю випрямила спину. – Дивись. П'ятка. А потім м'яко перекочуєшся на носочок. Ніби переливаєш воду зі склянки в склянку. Сенсей сказав, що так енергія залишається всередині і не випаровується. Спробуй!

Я зітхнула, озирнулася, чи ніхто з відпочивальників не дивиться на мене, і зробила пробний крок. Потім ще один. Це вимагало концентрації на власних відчуттях і одразу збивало звичний, стрімкий ритм моїх думок.

– Ось так! – зраділа Соня. – Тепер ти теж трошки ніндзя.

Але головне випробування чекало на нас вдень.

Похід до їдальні перетворився на повноцінну спецоперацію. Соня вирішила, що правильні кроки – це  базова навичка, а справжній агент має вміти залишатися непомітним у будь-яких ситуаціях. Ми «ховалися» від покоївок, пересуваючись коридорами короткими перебіжками, і навіть ліфт чекали, притиснувшись спинами до стіни. Я ловила на собі здивовані погляди інших відпочивальників, подумки проклинала цього Волянського, але продовжувала старанно прикидатися Джеймсом Бондом у спідниці (хоча насправді зараз на мені були зручні легкі спортивні штани). Я робила це, бо бачила головне: дитина захоплена грою, але при цьому зовсім не робить різких рухів і не витрачає зайвих сил.

Під час обіду гра вийшла на новий рівень. Соня авторитетно заявила, що ніндзя ніколи не їдять швидко, бо це може злякати внутрішнього дракончика. Тому кожну ложку супу ми мали підносити до рота так повільно, ніби це була вибухівка. Вона прискіпливо стежила за тим, щоб я не брязкала виделкою об тарілку, і змушувала мене жувати безшумно. Мій медичний мозок відзначав: завдяки цій дурнуватій грі Соня не давилася їжею від поспіху та їсть з апетитом, а її ковтальні м'язи працювали в нормальному режимі.

Після їдальні ми перемістилися до нашого номера, де місія набула нових масштабів. Соня оголосила ліжко «безпечною базою», а килим – «мінним полем», по якому можна було ходити лише так, як показував дядько Максим. Вона влаштувала мені справжній екзамен з безшумного відкривання шафи та діставання речей. Коли я випадково рипнула дверцятами, мій маленький командир суворо похитала головою і призначила мені «штраф» – три хвилини сидіти на стільці, не рухаючись. Вона пояснила, що це необхідно, щоб відновити шпигунську концентрацію.

І я сиділа. А що залишалось? Я бачила, як дитина була щаслива, і мені це приносило задоволення. Доросла жінка, досвідчений фахівець, яка звикла все тримати під жорстким контролем, слухняно сіла на стілець і склала руки на колінках, поки маленька ніндзя складала в свій рюкзак пожитки, готуючись до походу на море, при цьому намагаючись безшумно рухатись по замінованій підлозі.

Похід на пляж теж перетворився на частину нашої таємної місії, суть якої я так і не зрозуміла, бо місія була дуже секретно-таємною. Зазвичай втримати Соню під навісом було непросто – їй завжди кортіло бігати під палючим сонцем, що швидко розряджало її слабку «батарейку». Але сьогодні мені вистачило лише серйозно попередити, що справжні ніндзя зобов'язані залишатися в тіні, аби вороги їх не розсекретили. Цей аргумент спрацював! Ми облаштувалися на шезлонгах у найгустішому затінку. Замість виснажливих стрибків та біганини, мій маленький агент повністю занурився в «тиху розвідку»: вона будувала з вологого піску замаскований бункер для ордену, обережно сортувала гладкі камінці для таємних пасток і через уявний бінокль з долоньок стежила за чайками, впевнено класифікуючи їх як ворожі безпілотні літальні апарати.

Наше повернення до корпусу та обід нагадувало обережне патрулювання території. Соня старанно перекочувала стопи, щоб «не розплескати силу дракончика», а в їдальні знову продемонструвала дива дисципліни, повільно й зосереджено з'ївши всю порцію, адже шпигуни мусять мати сили перед відповідальними завданнями. Коли ми нарешті зайшли до нашого номера, який знову набув статусу «безпечної бази» (мабуть, хтось нарешті розмінував наш килим), я відчула, що ентузіазм дитини почав природним чином спадати. Щоб перевести подих і не порушувати встановленої тиші, Соня самостійно дістала олівці й сіла за стіл, повністю поринувши у малювання нашої шпигунської карти.